Василь Олександрович Сухомлинський –

заслужений вчитель, видатний педагог-новатор, член-кореспондент Академії педагогічних наук, Герой Соціалістичної  Праці, письменник.

 

     Велике значення надавав Василь Олександрович формуванню чутливості, співпереживання, милосердя, переживання дитиною  страждань іншої людини. Гуманність, готовність прийти на допомогу, усвідомлений потяг робити добро, беруть свій початок з емоційних переживань дитини.

 

     Василь Сухомлинський дає таке напуття батькам: «Люблячи своїх дітей, учіть їх любити вас, не научите плакатимете на старості – ось, одна, на мій погляд, з наймудріших істин материнства і батьківства». Культ сім’ї, вважав педагог, особливо культ Матері, - це необхідний духовний зв’язок поколінь, передача та успадкування моральної культури. Ставлення людини до своїх батьків – найперший показник її моральності, вихованості.

 

     Василь Олександрович писав: «… якщо ви хочете, щоб вихованець ваш став розумним, допитливим, кмітливим, якщо у вас є мета утвердити в його душі чутливість до найтонших відтінків думки й почуття інших людей, -     виховуйте, побуджуйте, одухотворяйте,  надихайте його розум красою слова, думки, а краса рідного слова, його чарівна сила розкривається передусім у казці. Казка – це колиска думки, зумійте поставити виховання дитини так, щоб вона на все життя зберегла хвилюючі спогади про цю колиску». 

 

    «Казка – це зернина, з якої проростає паросток емоційних станів і ситуацій».

 

 «Не позбавляйте дитину щастя бачити світ, відбитий у чарівному дзеркалі казки». 

 

 

ПРОЧИТАЙТЕ ДІТЯМ

 

 

КУДИ ПОСПІШАЛИ МУРАШКИ

 

Навіщо півневі гребінець

     У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тіль­ки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Тому й хвіст у нього такий пишний. Розчеше півень хвоста й кладе гребі­нець на голову. А вдень хвоста розпустить і походжає.

 

Золотокоса

     Коли сонечко стає нижче по небу ходити, в темно­му лісі прокидається золотокоса бабуся. А люди ка­жуть: осінь. Вона тихо йде зеленими лугами. Де стане, там на траві залишаються білі кристалики льоду. А люди вранці кажуть: заморозок. Приходить Золото­коса до саду, доторкається до дерева — і листя на ньому стає жовте, червоне, оранжеве... А люди вранці ка­жуть: золота осінь. А золотокоса бабуся удень ховаєть­ся в темному лісі. Жде ночі.

 

Як вівчар білої вовни настриг

     Я запитала в бабусі: "Чому це так багато плаває білих хмаринок у блакитному небі?" Бабуся розповіла ось яку казку.

     Далеко-далеко, за синіми морями, за темними лі­сами є високі гори. Між тими горами — зелені поло­нини. На полонині вівчар овець пасе. Вівці білі-білі...   Одного разу вівчар погнав пасти овець на високу-ви-соку полонину. Попас їх та й постриг. Настриг цілу купу білої вовни. Коли це здійнявся вітер, підхопив білу вовну та й поніс по синьому небу. Із тої вовни й стали білі хмаринки.

 

Як Бджола стала золота

     Летіла Бджола й побачила гарбузову квітку. А гар­бузова квітка велика-

 велика. Залізла Бджола всередину та й набирає солодкого соку. Набрала, вже пора й летіти. Та захотілося Бджолі роздивитися квітку. Довго мандру­вала вона між пелюстками. Насипалось жовтого пилку на її крильця — й стала Бджола золота-золота. Летить Бджола до вулика, а сторож її й не пускає.

—   Ти чужа, — каже сторож, — он яка ти жовта.

—   А глянь, скільки я меду несу, — каже Бджола.

—   Тепер я впізнав тебе, — зрадів сторож, — ти наша. Ти золота.

 

Покинуте кошеня

     Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко и пустив його на дорогу.

Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: "Бідне кошенятко", та й іде собі.

     Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало коше­няткові. Притулилося воно до куща та й сидить, трем­тить. Поверталась із школи Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й по­несла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

 

Як котові соромно стало

     Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонеч­ка. Аж чує — горобці зацвірінькали. Принишк, насто­рожився. Тихенько пробирається до тину. А там горобці сидять. Підкрався аж до тину та як плигне. Хотів горобця схопити. А горобчик — пурх та й утік. Кіт перелетів через тин та в калюжу. Вискочив мокрий, брудний. Чалапає додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього двору, над невдахою шугають та цвірінчать. Сміються над котом.

 

Перепел і Кулик

       Жив Кулик у болоті, а Перепел у житі. Сумно стало Куликові в болоті.

От він і каже своїм друзям-куликам:

—   Хіба це життя? Кругом болото й болото. Ну, що тут гарного? Піду я в жито жити. От там краса!

А Перепелові сумно стало в житі. От він і каже своїм друзям-перепелам:

—   Хіба це життя? Кругом жито й жито. Ну, що тут гарного? Піду я в болото жити. От там краса!

Пішов Кулик у жито, а Перепел у болото.

Жили вони, поживали та й засумували. Кулик — за болотом, Перепел — за житом.

От і повернулися вони хто куди: Кулик — у болото, Перепел — у жито. Сміються над ними кулики й пере­пели та питають:

—   Ну, знайшли красу? Де ж найкраще?

—   У болоті, — відповів Кулик. — Бо рідне воно.

—   У житі, — відповів Перепел. — Бо воно рідне.

 

Гудуть, а меду не приносять

     Матка — найстарша бджола у вулику й мати всіх бджіл.

Гарячої літньої пори через кожну годину посилає вона до льотка чотирьох молодих бджіл і наказує:

—   Пильнуйте, не підпускайте ос до льотка, бо весь мед поїдять.

Сторожують бджоли льоток. Дивляться — як криль­ця жовтенькі, мов сонечко, то це бджоли. Як гудуть по-бджолиному й пахнуть воском, то це бджоли.

Аж ось підкралися до льотка дві оси. Швидко пірну­ли вони в льоток. Гуділи по-бджолиному, і сторожові бджоли не помітили їх.

Увірвалися оси до вулика і ну їсти мед. Зчинився пе­реполох. Кричить матка:

—   Куди ви дивитесь, голови цвілі? Як могли про­пустити злодіїв!

—   Але ж вони гудуть по-бджолиному, — виправдо­вуються ті. — І крильця жовтенькі. І пахнуть воском.

—   Гудуть вони по-бджолиному, але ж меду не при­носять.

 

Вогнегривий коник

     Вирізав батько Юркові коника з дерева. Та такого гарячого, баского. Б'є копитами коник, ось-ось поскаче.

     Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв коник голову, затремтіла вогняна грива. Зіскочив з вікна Вогнегривий і пострибав по долівці.

     Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть. Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.

 

Права й ліва рука

     Поміж морквою поріс бур'ян. Пішла Маринка на город, бур'ян вириває. Та все правою рукою. А ліва ні­чого не робить. Права втомилася й питає ліву руку:

— Чому ти гуляєш? Дивись, як я працюю, уже всі жилки болять. А ти — нероба.

     Соромно стало лівій руці. Стала й вона рвати бур'ян. Швидко так і закінчила Маринка роботу.

 

Та й поклала кладочку

    Біжить лісовою стежечкою маленька мурашка. Біжить вона по їжу, бо вдома

дітки маленькі її чека­ють. Коли це стежечку перетнув струмок. А на тому

боці пахучі зернята лежать. Як же добратися до тих зерняток? Бачить мурашка — на березі струмка росте висока стеблина. Зрізала мурашка стеблину, бо в неї

 зуби такі гострі, як ножі. Впала стеблина через стру­мок. Перелізла мурашка по

 ній на той берег. Ось і зер­нята пахучі. Чекайте, дітки, матуся вже їсти несе.

 

Найледачіший у світі Кіт

     Лежав на столі Кіт. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки — одну із сметаною, другу з молоком.

     Кіт подумав: "Це дівчинка принесла мені частуван­ня. Але що краще: сметана чи молоко?" Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати — такий був ле­дачий.

     Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл і клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко і горобець. Та хіба легко зважитися, що з цих трьох речей най­смачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі й заснув.

Це був найледачіший у світі Кіт.

 

Правда буває гірша за неправду

     Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ заки­пів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає:

—   Чого це ти так довго ходив?

—   А я снідав, — каже Сергійко.

—   Як — снідав? — дивується мати.

—   А вони запросили мене снідати...

—   А що ж ти їм відповів?

—   Нічого... Сів і поснідав.

—   Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний.

—   Але ж мені їсти дуже хотілося... Сказати — не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?

—   Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?

 

Акація і бджола

     Прилетіла Бджола ранесенько з вулика й згадала: учора вона брала нектар на гречці. А гречка далеко в полі. А що як піде дощ? Полетиш до гречки по скля­ночку нектару — і попадеш під зливу.

     Подумала Бджола, подзижчала та й каже:

—   Полечу спитаю в Акації. Вона знає. Перед дощем у неї багато нектару. А перед сухою погодою — нема.

     От прилітає Бджола до Акації й питає:

—   Сьогодні буде дощ?

—   Заглянь у мої кухлики для нектару, то й узнаєш. Заглянула Бджола — повні кухлики. Отже, дощ буде.

     Не можна летіти далеко. Та й чого летіти, коли Ака­ція перед дощем пригощає солодким нектаром!

 

Народження егоїста

     Андрійко — один синок у мами й тата. Милуються мама й тато Андрійком, не намилуються. Милуються Андрійком і бабуся, й дідусь.

—   Ти в нас найкрасивіший, — каже мама.

—   Ти в нас найрозумніший, — каже тато.

—   Ти в нас найщасливіший, — каже бабуся.

—   Ти в нас най-най... — каже дідусь.

     Відвели Андрійка до школи. Заводить учителька дітей у клас. Садовить за парти. Хотіла, було, поса­дити Андрійка за другу парту, а він здійняв такий плач, що учителька зараз же передумала й посадила за першу.

     Почався перший урок. У класі — чотири вікна. У перше вікно заглядає мама — не намилується, як Анд­рійко за партою сидить. У друге вікно заглядає тато — не намилується, як Андрійко руку підносить. У третє вікно заглядає бабуся, не намилується, як Андрійко рота роззявляє. У четверте вікно заглядає дідусь — не намилується, як Андрійко до трьох лічить.

     Дивиться кругом себе Андрійко, і здається йому, що весь світ навколо нього, Андрійка, крутиться. Здається йому, Андрійкові, що він — орел, а все, що навколо нього, — маленькі комашки, їм, тим комашкам, по землі повзати, а йому, орлові, у небі ширяти.

     І ніхто поки що не думає, як орел цей з висоти небес­ної на землю впаде, себе покалічить і комусь лиха на­коїть.

 

Лисиччині ліхтарики.

     Одного разу Лисичка поверталася додому. Йшла вона лісом. Була ніч. Темно-темно в лісі, нічого не видно. Вдарилася лобом об дуб, і так їй болить. Ось вона й думає: "Треба якось дорогу в лісі освітити". Знайшла пеньок-трухлячок. Світиться він у темряві. Розіклала шматочки пенька-трухлячка — засвітилися білі ліхтарики. Стало у лісі видно, аж Сич здивувався: "Що це таке, невже вночі день настав?" Хитра Лисичка йде лісом та й усміхається. А Зайчик за дуб заховався й виглядає.

 

Яке щастя?

     Мама запитала мене:

—   Яке щастя?

Я сказала:

—   Щастя, це коли ніхто з дітей не плаче.

—   І ще тоді щастя, коли маленьких співочих пташок ніхто в клітку не саджає. Бо в клітці не може бути щастя, щоб мама ніколи не плакала й не журилася, —то щастя. Бо коли мама журиться, то й у мене сльози тоді на очах.

 

Зелене та рум'яне яблучка

     В саду виросла маленька яблунька. Зацвіли на ній дві квітки: одна — на вершку, друга — на нижній гіл­ці, майже над землею. Зав'язалися два яблучка: одне — вгорі, друге — внизу. Обидва маленькі, зелененькі, покриті м'якеньким пушком. Пробіг маленький хлоп­чик, глянув на них та й каже:

—   Які ви кислі. І скривився.

     Улітку були спекотні дні. Нижньому яблучкові в за­тінку прохолодно, а горішньому — жарко. Радіє ниж­нє яблучко та й каже горішньому:

—   От добре, що я внизу. Не пече мені сонечко. Як тільки ти ото біля самого сонця живеш?

     Мовчить горішнє яблучко.

     Закінчилось літо. Якось ранесенько подивилося нижнє яблучко вгору й бачить: горішнє яблучко золо­те, рум'яне. А на себе глянуло — зелене, з м'якеньким пушком, майже таке саме, як весною.

     Дивується нижнє яблучко та й каже горішньому:

—   Чому ти таке рум'яне? А я чому таке зелене?

—   Я цілий день було на сонечку. Не боялось його проміння. А ти ховалося в холодку.

 

Верба над ставом

     Запам'яталося з дитинства: в ясний день бабиного літа над ставом схилилась верба. Вона була стара, дуп­ляста. Мене й узяла гадка — може, верба в цю хвилину думає: прийде осінь, зима, після зими настане весна, все довкола розквітне, а я вже ніколи не зазеленію, бо я стара...

     Мені було дуже жаль тієї верби. Весною пішов я по­глянути: а чи зазеленіла вона? Ні. Стояла суха. А по­руч із нею зеленіли три паростки — ніжні, пахучі. З кожним днем вони ставали все вищі й сильніші. Дві молоді вербички. Вони виростали від коріння старої. І здавалось мені, що стара суха верба радіє: я не вмерла, я житиму вічно.

 

Лялька під дощем

     Зіна вклалася спати. А надворі заходило на грозу. Гримів грім, з-за Дніпра насувалися чорні хмари. По залізному даху застукотів дощ.

Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір'ї уже стоять калюжі і — ой, горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.

     Вона забула Зою на лавці. Як же це сталося, що ля­гала спати й не згадала про неї. А тепер он її Зоя лежить під холодним дощем. Від цих думок Зіні стало тяжко і вона заплакала.

     Тут дівчина встала з ліжка, тихо відчинила двері й вибігла надвір. Дощ миттю змочив її сорочечку. Зіна кинулась до лавки, схопила Зою й пригорнула її до себе.

     Коли верталась у хату, мама ввімкнула світло й напо­лохано дивилася на порожнє ліжко.

     Аж бачить: мокра, як хлющ, Зіна стоїть із лялькою на порозі. Мама скинула з доні мокре, витерла її руш­ничком і наділа сухеньку сорочечку. Потім дала їй рушник і сказала:

—   Витри ж і Зою... Як це ти її забула на лавці?

—   Більше ніколи цього не буде, матусю...

 

Хто розмалював півника

     У бабусі Марії два онуки — Миколка і Юрко.

Якось прийшли хлопці в гості до бабусі. Побачили на високому даху бабусиної хати дерев'яного півника. Півник сидів на гострому шпилі, піднявши голову.

     Микола взяв фарби, виліз на дах, по тонкому шпилю дістався до півника й розмалював його. Півник став як живий — з барвистим хвостом, червоним гребінцем.

     Юрко сидів на траві, йому було страшно. Здавалося, ось-ось Миколка впаде... Ой, сваритиметься бабуся! Ой, біда буде Миколці.

     Нарешті Миколка спустився додолу.

Прийшла бабуся. Побачила розмальованого півника й питає строго:

—   Хто лазив на дах? Хто розмалював півника?

—   Не я, бабусю... — каже Юрко. Миколка стоїть собі мовчки.

—   Значить, не ти? — спитала бабуся у Юрка й по­хитала головою.

 

Сніжинка й Сонце

     Високо в небі, у білій хмарі, народилася Сніжинка. Красива, блискуча, мов срібне мереживо. Спустилася вона тихенько на ялинову гілку, огляділась навколо. Бачить — засніжене поле, зелені віти ялин. А на синьо­му небі — Сонечко. Кругле, сліпучо яскраве.

     Розчванилася Сніжинка:

—   Ну, яка в тобі краса, Сонечко? Ти кругле, як тарілка. А я — мов вирізьблене із тонкого срібла мере­живо. Кожна голочка в мені блищить. Як захочу — сія­тиму яскравіше за тебе.

     Усміхнулося Сонечко, але нічого не сказало. На­ступного дня воно піднялося раненько. І зараз же стало гаряче-гаряче.

—   Душно мені, душно, — застогнала Сніжинка. І заплакала. З тонких голочок крапнули на засніжене поле маленькі слізки.

     Не стало Сніжинки. А Сонечко сяє, іскриться. Про­будився ліс од зимового сну. Заспівав, заграв. Потекли струмки. Сніжинка стала маленькою краплиною. А Сонечко — як було, так і лишилося Сонечком. І завжди буде Сонечко.

 

Як Павучиха продавала павутиння

     Павук із Павучихою наткали багато павутиння. Павучиха зібрала його у вузол та й понесла на базар продавати. Розклала товар на прилавку й голосно закричала:

— Підходьте, будь ласка, продається павутиння! Дешеве й міцне. Пригодиться на сіті, плетінки, дитячі ліжечка!

     Підходять до Павучихи покупці. Торгуються, вибира­ють якнайміцніше павутиння. Ось купили на сіті Коник-стрибунець і Муравлик, ось відміряє на плетінку Жаба. Ось і Кажан просить відміряти синкові на ліжечко.

     Віддалік поглядає на прилавок Муха.

"Щось цікаве продають", — подумала допитлива Муха й ну пробиратися до прилавка.

     Коли ж Муха второпала, що це Павучиха продає па­вутиння, то відійшла собі нишком і розтанула в юрбі: подалі від лиха.

 

Мама не любить смажених грибів

     У  неділю Дмитрик пішов з матір'ю до лісу.

Починалась осінь. Було тихо. Десь у гущавині сту­кав дятел. З кленів падали перші пожовклі листки.

     У лісі було чимало грибів. І мама час від часу нагина­лася, щоб зірвати білий пахучий гриб. Дмитрикові теж хотілося допомогти матері, але гриби чомусь рідко тра­плялись йому на очі.

     Додому повернулися опівдні. Мама почистила гри­би, помила їх і поставила в сковорідці на вогонь. У кім­наті запахло так смачно, що в Дмитрика аж слинка потекла. Він із нетерпінням чекав, коли гриби засмажаться.

     Ось вони вже й готові. Мама поклала засмажені гри­би на тарілку. Дмитрик почав їсти.

—   Ой, смачні ж! — вигукує він. — А ви, мамо, чого не їсте?

—   Я не люблю смажених грибів, — тихо каже мама.

—   А які ж гриби ви любите?

—   В лісі...

     Через тиждень із далекого міста приїхав у гості ма­мин брат, дядько Петро. Він привіз добрющої ковбаси. Мама нарізала, поклала на тарілку. Дмитрик ніколи не їв ще такого смачного.

—   Ви й ковбаси не любите, мамо? — питається він.

—   Не люблю... — стиха відповідає мама.

 

Мати — єдина

     У череді було триста корів. І всі вони сірі. Не мог­ли чередники відрізнити одну від одної. Щоб якось за­примітити корову, чередники на лівому розі в кожної написали її кличку: Зірка, Щира, Добра, Лиска, Фіалка...

     І от у одної корови вночі народилося теля. Ледве з'явилося, зараз же до вимені — ссе молочко. Корова його облизує, хвостом від нього мух відганяє.

Теля не відходить од матері. Коли вночі лягає відпо­чити, корова стоїть над ним, береже його сон.

     Та якось теля відстало від матері. Пасеться череда, і мати чомусь не йде до теляти. Мукає воно й жалібно дивиться на череду. Потім побігло. Бігає від однієї ко­рови до другої, обнюхує всіх. І таки знайшло свою матір.

—   Як же воно її знайшло? — питає підпасич Юрко в старого чередника діда Панаса.

—   Знайшло, бо мати — єдина, — відповів дід Панас.

 

Веселка в камінчикові

     Мишко побачив у дворі бездомне цуценя. Воно здалося йому потворним. Цуценя перейняло хлопчиків  і кинулося тікати. Мишко схопив палицю, погнався за цуценям і вдарив його.

     Цуценя заскавучало й побігло ще швидше та й схо­валося в кущі. Мишко хотів наздогнати, щоб ще опере­зати, але спіткнувся й забив пальця. Глянув під ноги — камінчик. Підняв його, витер — і враз він засяяв ве­селкою.

     Зачудований небаченою красою, Мишко присів на траву. Роздивлявся камінчика, вертів його, і за кож­ним разом веселка грала все новими відтінками.

     Мишко притиснув до серця дивну знахідку й поди­вився навколо. Світ йому тепер був зовсім інший. Небо, раніш блякле й безбарвне, стало блакитне, на зеленій травичці он з'явилася квіточка дивовижної краси, село, що потопає в зелених садах, просто казкове.

     Цуценя, що сховалося в кущах, викликало в Мишка щемке почуття жалю. Хлопчик помітив його сумні, на­полохані очі й мало не заплакав. Він узяв цуценя на руки, приголубив і поніс додому.

     У повітці Мишко розіслав стареньку ковдру, поклав на неї цуценя й поставив перед ним тарілку з молоком. Цуценя довірливо горнулося до хлопчика і тремтіло.

     Хлопчик час від часу виймав із кишені камінчик і ласкаво усміхався.

 

Джміль і Лілова Китиця

     У садку зацвів бузок. Серед усього його цвіту виді­лялась одна Лілова Китиця. Квіточки на ній були ніж­ні, духмяні. Щоранку Лілова Китиця чекала сходу сонця. Бо знала: як тільки воно зійде, до неї прилетить Джміль. Китиця любила його бриніння. Любила, коли Джміль сідав на квіточки й голубив їх своїм хоботком. Ці хвилини були для Лілової Китиці найщасливіші. У блакитному небі сяяло сонце, на деревах щебетали пташки, пурхали метелики, шелестів старий дуб, про щось ніжне й таємниче шепотів вітер — і все це було для неї, Лілової Китиці бузку.

     Та ось одного ранку Лілова Китиця прокинулась і не повірила своїм очам. Поруч не було ні куща, ні старого дуба. І, що найдивніше, стояла вона в красивій Криш­талевій Вазі, а Ваза — на відчиненому вікні. Зійшло сонечко, і його проміння заграло в кришталі тисячами веселок. Лілова Китиця затамувала дух од зачудуван­ня. Вона ще ніколи в житті не бачила такої краси. "І все це — для мене", — подумала вона.

     Цієї миті вона почула бриніння Джмеля. Ось зараз він опуститься на лілові квіточки й голубитиме їх. Але Джміль покружляв над квіточками, тривожно загудів та й вилетів у відчинене вікно.

     "Що це з ним сталося, із Джмелем? — подумала Лілова Китиця. — Який він дивний, той Джміль. Невже він не бачить, яка красива Кришталева Ваза?"

 

Дивина

     У бабусі Марії онук Сергій. Йому вісім років. Закінчилося навчання в школі. Сергій з ранку до вечо­ра дома. Бігає на подвір'ї, ганяється за Бровком або ж Бровко за ним ганяється. То на високе дерево залізе, і тоді бабуся боїться: а що як упаде? То по дорозі качає колесо, і тоді бабуся не може спокійно в хаті сидіти: там же машини їздять.

     Який же ти невгамовний, який непосидючий, Сер­гію, — часто бідкається бабуся Марія.

     Одного разу Сергій виліз на дах, а звідти ніяк не злі­зе, — бляшана покрівля дуже слизька... Довго ходила бабуся навколо хати, а Сергій сидить біля димаря. Прийшли сусіди, зняли Сергія з даху.

     Та от сталося з хлопцем щось незрозуміле. Поснідав онук, сів біля повітки на старому пеньку й сидить, ди­виться в землю. Бабуся раз глянула в вікно — сидить. Хвилин за десять ще раз — сидить. Глянула через пів­години — сидить непорушно.

—   Що ж із ним діється? — занепокоїлась бабуся Марія й вийшла до Сергія. — Чого ти сидиш? — питає. — То все бігаєш, з ніг на голову перекидаєшся, спокою не­має з тобою... А це сидиш на пеньку, на дитину не схо­жий, — знову спокою немає...

—   Я дивлюся, бабусю, як мурашки бігають. Ой, як же вони цікаво бігають!

     Бабуся Марія аж заніміла, так здивувалася. — Сиди, Сергію, сиди, внучку, — лагідно мовила вона. — В сад­ку під грушею ще один мурашник...

 

Хлопчик і лопух

     Ішов хлопчик луками. До його штанців причепив­ся колючий реп'ях. Був той реп'ях дуже цікавий — за­хотілось йому переселитися на нове місце.

     Іде хлопчик у село і реп'ях мандрує. І все дивується, які будинки, яка широка вулиця, які високі стовпи з електричними дротами.

     А один зелений моріжок поруч із триповерховим бу­динком видався йому дуже затишним. Уколов тоді реп'ях хлопчика в ногу. Хлопчик одірвав колюче сім'я й кинув на моріжок.

     Будинок, що сподобався реп'яхові, — то школа. Через рік діти помітили серед трави широке листя якоїсь дивної рослини з фіолетовою квіткою. Над квіткою гудів джміль.

     Діти оточили фіолетову квітку та й дивуються: і як вона тут виросла? Затамувавши дух, фіолетова квітка слухала дитячі слова. Вона вдивлялася в личка дітей шукала свого знайомого хлопчика.

     Ось і він, дивується разом з іншими. Фіолетова квіт­ка й усміхнулася до хлопчика. Вона аж трохи нахили­лася до нього своїми пелюстками. І шепотіла: "Дякую тобі, хлопчику. Ти прийшов у луки, щоб допомогти мені переселитися в цей гарний куточок".

     Але хлопчик не почув шепоту лопуха, а про колюче насіння він уже й забув.

 

Сухар і Хліб

     Мати проводжала сина на роботу. В торбу поклала  йому щось на обід. Поруч опинились шматок свіжо­го білого Хліба і твердий Сухар.

Хліб відчув — щось муляє — та й питає:

—   Хто це такий твердий? Ти мені боки обдавив, аж болять.

—   Я Сухар, — відповідає сусід. — Я твій рідний брат. Ми з одного борошна, з одного тіста, з одної паля­ниці.

     Хліб і питає:

—   А чого ж ти такий твердий?

     Сухар розповів, як його відрізали від хлібини й засу­шили.

—   Навіщо ж тебе засушили, — дивується Хліб.

—   Щоб я завжди залишався вірним другом люди­ни. Хоч я й твердий, але ніколи не підведу. Ти можеш зацвісти, а я завжди добрий.

     Хліб дивився на Сухаря з повагою.

 

Пшеничний Жайворонок

     Мама викотила п'ять великих паляниць. Зали­шилося трошки тіста — зліпила вона Пшеничного Жайворонка. От посадила в піч паляниці, а поруч із ними й Жайворонка.

     Дрімають паляниці у теплій печі, позіхають уві сні. Чують, хтось пищить. Дивляться — Пшеничний Жай­воронок поруч із ними.

—   Хто ти?

—   Пшеничний Жайворонок. Жду не діждуся, коли Олина мама витягне з печі й посадить на вікно. От я й полечу.

     Здивувалися паляниці. Хочеться їм побачити, як Жайворонок летітиме.

Витягла мати хліб із печі. Поставила на вікно: ди­віться, люди. А поруч і Жайворонка посадила.

     Сидить Жайворонок, мовчить.

—   Чого ж ти не летиш, Жайворонку? — питають паляниці. — Вікно ж відчинене.

— Ніколи я не полечу, — сумно відповідає Жай­воронок. — Все в мене є — і крильцята, й кігтики, й очиці пильні. А от пісні немає. А без пісні — який я Жайворонок!

     Справді, пісні в печі не спечеш.

 

Пролісок і жайворонок

     Під м’ якою листяною ковдрою в теплій землі зи­мувала солодка цибулинка. Довгу зиму вона дрімала й усе прислухалася: чи не співає жайворонок? Бо як за­дзвенить той пташок у блакитному небі, тоді й цибу­линка прокидається.

     І чує ось цибулинка через листяну ковдру: ллється із неба жайворонків спів. Розкрилася в солодкій цибу­линці маленька брунька. Показався з землі зелений пагінець, розгорнув листочки, піднявся. Зазеленіли стрілочки й потяглися вгору, вгору. А між зеленими стрілочками зацвіли китички пролісків. Такі ж бла­китні, як небо. Дивляться проліски блакитними очима в небо. Слухають жайворонків спів. А в лісі ще й листя на деревах немає. Ліс прозорий, світлий — немовби розлилася між деревами блакить. Горою — від неба, а знизу — від пролісків.

 

Перестелимо постіль дідусеві

     У п'ятирічного Юрка — батько, мати й дідусь Микола.

Уранці батько йде на роботу, а дідусь вирушає в свою ранкову прогулянку.

Мама каже Юркові:

— Ходімо, Юрку, перестелимо постіль дідусеві. Юркові дуже, ой як дуже подобається ця робота: дідусеві м'яко буде лежати в постелі й він усміхатиметься уві сні.

     Вони з матір'ю знімають із дідусевого ліжка пухову подушку, вибивають її серед двору й знову кладуть на місце.

     Одного разу Юрко з татком їздив на далекий острів серед Дніпра. Поїхали вони на світанку, цілий день мандрували тим островом, а повернулися додому аж увечері.

     Повечеряли, лягли спати. Серед ночі мати чує: підвівся Юрко з постелі, сів на ліжку й хлипає.

—   Що з тобою, синку? — занепокоїлась мати.

—   Дідусеві постіль сьогодні і не перестилали?..

—   Ні... Так це ж один день... Нічого не станеться, — запевняла мати.

—   Але ж дідусеві твердо спати... Ви ж самі казали, що в нього кісточки старі і на фронті він поранений...

     Ледве заспокоїла мати Юрка.

     Наступного дня перестелили дідусеву постіль двічі — вранці і ввечері.

 

Жайворонок і Сонце

     У полі лежала сіра грудочка землі, присипана сні­гом. Пригріло Сонечко. Розтанув сніг. Пропливла над полем хмарка. Розсипалась дощем. Упала на сіру гру­дочку землі гаряча краплина води, в якій відбилося Сонечко. Перетворилася грудочка землі на сіру пташ­ку — Жайворонка.

     Злетів Жайворонок у небо. Попробував співати, а пісня вийшла поганенька. Полетів він до Сонця й про­сить:

—   Сонечко, золотеє Сонечко, навчи мене гарної пісні.

—   Бери цей золотий клубочок і тягни до землі, — каже Сонечко.

     Узяв Жайворонок золотий клубочок і полетів до зем­лі. Потяглася за ним тонка-тонесенька золота ниточка. Зазвучала чудова пісня.

     З того часу рано-ранесенько Жайворонок підлітає до Сонечка, і воно дає йому клубочок золота. Тягне золо­тую ниточку Жайворонок над полями — і чують люди чарівну пісню. Співає блакитне небо, співає золота пшениця, співає цілий світ. Як гарно!

 

Бабуся і Петрик

 

     Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого внука до лісу.

Петрик був ледаченький хлопчик. Бабуся дала йому нести вузлик із їжею та водою. А Петрикові вузлик здався дуже важким. Бабуся взяла його й понесла сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

     Прийшли ось до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик тихенько підвівся й за­глядає в кущ. А там — велике волосяне гніздо.

     Пташка живо кудись літала, швидко верталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.

     Петрик дивувався, аж перехоплювало йому дух.

—   Бабусю, — пошепки питає він, — невже вона ото по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

—   Атож, по волосинці, — каже бабуся. — Така ото працьовита пташка.

Петрик задумався. А згодом мовить:

—   Бабусю, я ваше пальто з лісу нестиму...

 

Матері ніколи...

     До Толі, повільного, незворушного хлопчика, прийшов сьогодні гість — однокласник Сашко.

     Толя дав йому книгу з малюнками, посадив на ди­вані, а сам пішов до буфета. Він знав, що там на нього чекає щоденна порція ласощів — баночка морозива.

     Толя відчинив буфет, узяв баночку, ложечку й сів уминати. Коли він їсть морозиво, то забуває про все. Забув і про те, що на дивані сидить гість.

Коли вже доїдав, глянув на Сашка. Таким Толя ні­коли ще його не бачив. Дивний якийсь він став. Немов­би йому за щось дуже-дуже соромно.

     Толя поставив баночку на стіл, підійшов до Сашка й питає:

—   Що з тобою?

—   Нічого. Мені треба додому, — тихо мовив Сашко, встав і вийшов із кімнати.

     Толя ще більше здивувався. Він не міг збагнути, що трапилось.

—   Мамо, чого Сашко пішов додому? — питається Толя у матері, що поралась на кухні.

—   Ніколи мені дивитися не тільки за Сашком, а й за тобою.

 

Дуб під вікном

     Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату й посадив дуба під вікном.

     Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.

     І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, і в ній жила красуня — лісникова внучка.

—   Зрубайте дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.

—   Завтра вранці почнемо... — відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'я­тьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:

—   Будемо хату переносити в інше місце.

     І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За  ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.

 

Дід Осінник

    У темному лісі живе дід Осінник. Він спить на сухому листі й сторожко прислухається до співу пташок. Тільки почує сумну пісню журавлів — курли-курли — підводиться й каже:

—   Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.

     Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер... Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві.

—   Осінній туман, — кажуть люди.

їм і невтямки, що це борода діда Осінника.

 

Дуб-пастух

     На узліссі стоїть самотній дуб. Міцний, кремез­ний. Старий, мов дід-пастух. Мабуть, і виріс він на уз­ліссі, щоб бачити, як ростуть його побратими в лісі.

     Та ось налетіла гроза. Вдарила вогняна стріла в стов­бур дуба. Затремтіли гілки. Загорілось верховіття. Падав дощ, а дуб горів — аж палахкотів... Обгоріла його вершина. Засумував ліс — хто ж тепер буде нашим пастухом?

     Але дуб не загинув. Через рік зазеленіли молоді па­гони, де горіли гілки. Вкрився старий дуб кучерявим листям. А вершина була суха. Летіли з теплого краю лелеки. Бачать — сухе верховіття. Сіли на нього й по­мостили там гніздо. Зрадів старий дуб. Тепер він не са­мотній. Коли сяде сонце, лелека стоїть у гнізді на одній нозі й дивиться кудись далеко-далеко. Туди, де зайшло сонечко. Це він видивляється, чи не буде часом грози. Спокійно стоїть лелека. І дуб зітхає спокійно. Зашу­мить зеленим листом і засинає.

 

Молоко ж чисте

     Учитель сказав дітям:

—   Намалюйте, діти, корову...

Першокласники схилилися над своїми альбомами. Маленька Марійка намалювала скраєчку аркуша маленьку-маленьку корову.

     Учитель підходить до Марійки й питає:

—   Чого ж це ти таку маленьку корову намалювала? Он стільки білого паперу лишилось...

—   Це не білий папір, — каже Марійка. — Це мо­лочко. А молочко ж чисте...

Вона обережно провела долонею по білому аркуші, змітаючи пилинки.

 

Куди поспішали мурашки

     На дереві сиділа Білочка. Вона їла горішок. Смачний, бо аж очі заплющила. Крихітка горішка впала на землю. Друга, третя. Чимало крихіток упа­ло додолу.

     А стежечкою між травою бігла Мурашка. Поспішала по їжу для мурашенят. Вона чимчикувала на баштан: чула, є там багато солодких кавунячих шматочків. Коли це падають із дерева крихітки горішка. Покуш­тувала Мурашка — горішок добрий та пахучий. Поне­сла вона крихітку горішка до мурашника, розповіла сусідам. "Бігаймо по горішки!" Зібралися в дорогу. А дітки Мурашки їдять крихітку, що принесла мама, ді­ляться з іншими. Всім діткам у мурашнику вистачило, ще й лишилося. А мурашки вже під великим деревом. Зібрали крихітки й понесли додому. Буде на цілу зиму.

 

Як Кіт рибу ловив

     Сів Кіт на березі ставка. Думає: "Рибку половлю". Бачить, далеко від

берега плаває рибка, а до берега не йде.

—   Чого ти, рибко, не пливеш до берега? — питає Кіт.

—   Як підеш додому, тоді й припливемо, — кажуть рибки.

Іде берегом хлопчик та й питає:

—   Що це ти, Коте, рибку ловиш?

—   Та ні, — відповідає Кіт. — Гріюся на сонечку.

 

Це, сину, моє поле...

     Коли закінчився навчальний рік, Петриків татусь сказав:

—   А тепер, сину, поїдемо на моє поле.

—   А хіба у вас є своє поле? — дивується Петрик.

—   Є... — усміхається татусь.

    Їхали довго: спочатку приміським поїздом, потім автобусом. А від автобусної зупинки ще й пішки ішли. Прийшли до лісу. Попід лісом — широке, рівне поле, на ньому колоситься пшениця. Над полем — небо бла­китне, а в небі — жайворонок співає.

—   Це моє поле, — каже татусь.

—   Чому ж воно ваше? — питається Петрик.

—   Бо тут я бився з фашистами. Прогнав звідси во­рога і на цій землі моя кров...

     У Петрика в очах спалахнула гордість. Він обняв поглядом широке поле. Стояв задумливий, стрункий. За хвилину тихо сказав татусеві:

—   І жайворонок ваш...

 

Важко бути людиною

     Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невели­кий хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до ху­тірця. Вони зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл се­ред двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпо­чили на траві. Де й узялися сили.

     Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і зга­дала:

—   А ми ж не подякували жінці за воду. — її очі ста­ли тривожні.

     Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

—   Ну що ж... — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?

—   Варто, — наполягає Марійка. — Ну хіба тобі не соромно перед собою, Романе? Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую...

—   Чому? Ну, скажи, чому це треба обов'язково зро­бити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися...

—   Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.

     Вона обернулась і рушила до хутірця. За нею пішли всі.

     Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.

 

Соловейкове гніздо

     Наші солдати наступали через ліс. Рвалися во­рожі міни й снаряди. Під білою березою стояв молодий боєць. Він поклав ручний кулемет на розвилку берези й стріляв. А на березі — гніздо соловейкове. Причаї­лася маленька пташка, не може покинути діток.

     Десь поблизу розірвалась міна. Осколком відбило гілку — впала вона з гніздечком додолу. Злетіла пташ­ка, затужила тривожно, кружляє над голопузьками. А зони, маленькі, пороззявляли дзьобики й жалібно-жалібно пищать.

     Ворог відступав. Бій віддалявся. Молодий солдат зняв із дерева ручний кулемет, поставив його на зем­лю. Підійшов до солов'їного гніздечка, обережно під­няв його й примостив на іншій гілці берези. Пташка пурхала, побивалася над своїми дітками.

     Коли боєць пішов далі, де гриміло, пташка сіла біля гнізда й защебетала.

 

Білка і Добра Людина

     Ішла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помі­тила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку. Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. Добра Людина впізнала ку­ницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздо­жене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху. По­бачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече. А зла куниця втекла в темний ліс. Погладила Добра Людина білочку та й сказала:

—   Стрибай собі до свого дупла.

     Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й по­стрибала додому. Дітки давно вже чекали її. Вона й розповіла їм про Добру Людину.

 

Бабусин борщ

     У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому міс­ті, а на літні канікули приїхали ось до неї в гості.

     Радіє бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, сві­жим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хо­четься борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.

     Зварила бабуся борщ — зі свіжими помідорами, ка­пустою і сметаною. Та от біда. Забувати стала. Поки ва­рила, — двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:

—   А чи солила — й не пам'ятаю... Стара вже... От сіль у сільниці — добавляйте собі на смак.

     З'їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же соло­ний!

     Зглянулись між собою, усміхнулись непомітно. Ло­жка за ложкою — виїли та й ще попросили. Та все дя­кують бабусі. А вона радіє.

—   А чи солила ж я борщ? — питається бабуся.

—   Ми й не помітили, — каже Ніна. — Такий смач­ний що про сіль і не подумала.

—   Значить, солила, — з полегкістю зітхнула бабу­ся. — А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.

—   Добре, бабусю, — і знову зглянулись. І непоміт­но всміхнулись.

 

Бабуся Мотря й Андрійко

     В одній початковій школі, в другому класі вчить­ся хлопчик Андрійко. Він сидить біля вікна. За вік­ном — колодязь. До колодязя приходить по воду бабу­ся Мотря, що живе біля школи.

     Побачить Андрійко бабусю Мотрю й каже учительці:

—   Маріє Петрівно, бабуся Мотря по воду прийшла.

—   Бігай допоможи їй витягти відро.

     Андрійко біжить, допомагає бабусі витягти відро й швидко повертається до класу.

     Сьогодні на уроці арифметики контрольна робота. Ніяк не виходить в Андрійка задача. Коли це бачить...

—   Маріє Петрівно, — радісно гукає Андрійко, — бабуся Мотря по воду прийшла.

—   Бігай допоможи їй витягти відро.

     Андрійко побіг. Минуло п'ять, десять, двадцять хви­лин, а його немає. Уже й дзвоник пролунав, Андрійко не повернувся. Зібрала Марія Петрівна зошити з конт­рольною роботою. Заходить Андрійко до класу розпа­шілий і мокрий.

—   Де ти був? — питає вчителька.

—   Бабусі Мотрі воду носив. Аж десять відер приніс. І підлогу помив...

 

Як Микита став працьовитий

     Микита був дуже ледачий. Не хотів як слід пра­цювати та й одержав з граматики двійку.

     Дали Микиті роботу на літо. Поклав він на столі під­ручник та й зітхнув тяжко. Треба виконати двісті вправ. Хіба ж таку роботу зробиш!

     Минув день, минув другий, минув третій. Ось і тиж­день минає, а Микита щодня тільки гляне на книжку та й зітхне тяжко-тяжко.

     Втомився хлопець від неробства. Сидить і дивиться у вікно. А за вікном під водостічною трубою стоїть по­рожнє відро. І в нього з труби капає вода — крапля за краплею.

     Нічого робити Микиті, сидить біля вікна цілий день та все дивиться, як вода капає.

     А ввечері вийшов, дивиться, а вже піввідра накапа­ло. Наступного ранку було повне відро.

     Здивувався Микита: виходить, із маленьких крап­линок може назбиратися повне відро води!

     Зітхнув тяжко та й відкрив граматику і зошит від­крив.

 

Півень проса накосив

     Квочка сиділа на яйцях. Чує, в яєчках курчатка ворушаться. Вона й каже Півневі:

—   Півню, не гуляй, іди проса накоси, намолоти й пшінця курчаткам приготуй.

     Узяв Півень косу, накосив проса. Намолотив. Натовк. Приніс повне відро пшона. А курчатка вже повилазили з яєчок. Насипав Півень пшонця. Кличе Квочка ма­леньких курчаток:

—   Їжте, дітки, наїдайтесь, а татко нам водички принесе.

 

Котик і їжачок

     Один Мисливець знайшов у лісі маленького їжачка. Загорнув його в

хустинку й приніс додому. Поклав на підлозі в кімнаті.

     А в кутку сидів маленький Котик. Він і думає: "Що же за сірий клубочок?" Плигнув Котик, простягнув лапку й поторкав їжачка. Та вколовся й жалібно занявкав. А їжачок злякався й сховав голівку.

     Мисливець налив у тарілочку молока й поставив на підлогу. Котик пив молоко, а їжачок боявся й підійти. Але згодом посмілів, підійшов до тарілочки й став хлеб­тати разом із Котиком.

     Вони подружили. Поруч лягали спати, а увечері хо­дили вдвох до лісу на прогулянку.

     А то якось їжачок пішов у ліс та й не повернувся.

     Довго ждав його Котик, жалібно нявчав...

     Коли, було, Мисливець наливає Котикові молока, він усього не випиває. Залишає їжачкові. Думає, що той повернеться.

     А їжачка нема й нема.

 

Що краще?

     Одна маленька дівчинка любила розпитувати:

—   Що краще — яблуко чи груша? Троянда чи коса­рик? М'ячик чи лялька?

     Мама терпляче відповідала, але щоразу більше ди­вувалась. Справді, хіба можна сказати, що краще — м'ячик чи лялька, троянда чи косарик, якого ще звуть гладіолусом.

     Коли це якось дівчинка питає:

—   Мамо, що краще — казка чи пісня?

—   А ти подумай, що краще — сонце чи небо? Як відповіси на це питання, тоді скажу тобі, що краще, — казка чи пісня, — усміхається мама.

     Довго думала дівчинка й не могла нічого придумати. Дивилась на небо, на ясне сонечко. Вони були прекрас­ні й нероздільні.

     Після того дівчинка перестала питати, що краще. Вона тепер питала по-іншому: чим гарна казка? Чим гарна пісня? І мама залюбки їй відповідала.

 

Ніч і біла сорочка

     Жив із мамою маленький-маленький хлопчик. Він недавно навчився говорити.

     У хлопчика була сніжно-біла сорочка. Мама випра­ла її й повісила на паркані сушитись.

     Надходила ніч.

     Хлопчик і каже матері:

—   Мамо, я піду зніму з паркана сорочку.

—   Навіщо? — дивується мама.

—   Ніч доторкнеться до білої сорочки... Сорочка стане чорна... Що я одягну?

 

Мокра і суха сорочки

     У матері двоє синів — Іван і Сергій.

Коли почалися літні канікули, мати сказала синам:

—   Беріть, хлопці, сапи та йдіть на роботу в колгосп.

Ще й сонце не сходило, збудила мати синів. Взяли вони сапи й пішли прополювати соняшники.

     Увечері хлопці повернулися з роботи. В Івана мокра сорочка, в Сергія — суха.

     Вмилися хлопці, повечеряли. Іван ліг спати, бо за­втра знову на роботу. А Сергій вийшов на подвір'я, сів собі на лавці та й сидить.

     Наступного дня ще тільки хлопці на поріг, а мати вже дивиться на сорочки. В Івана — мокра, в Сергія — суха.

     Сплять сини. А мати до півночі сидить над ними. Подивиться на Івана — усміхнеться. Подивиться на Сергія — тяжко зітхне.

 

Соромно перед соловейком

     Оля й Ліда надумали сходити до лісу. Ішли та й ішли, в дорозі стомились та й сіли на траві перепочити.

     Витягли з сумки хліб, масло, яєчка та й підобідують. Коли це на дерево сів соловейко і заспівав. Зачаровані його красивим співом, Оля й Ліда сиділи й боялися по­ворухнутись.

     Аж тут він замовк.

     Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.

     Ліда зібрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.

—   Навіщо ти зібрала сміття? — запитала Оля. — Це ж у лісі... Ніхто не бачить...

—   Соромно перед соловейком... — тихо відповіла Ліда.

 

Перший страх курчатка

     У теплому гнізді під квочкою з білого яйця наро­дилося маленьке курчатко.Воно проклювало міцну шкаралупу, розламало її, вилізло з гнізда й аж очка примружило від подиву. Все довкола таке яскраве й прекрасне. Гріє ласкаве сонце, зеленіє трава, від легенького вітру гойдаються квіти.

     Маленьке жовте курчатко побігло по землі. Його очі сяяли від щастя. Курчаткові хотілося з кимось поділи­тися своїми радощами.

     Мале побачило велику-велику істоту. Вона була дов­га й кругла, виблискувала білим хутром. Двоє сірих очей пильно дивилися на курчатко, тонкі вушка підня­лися вгору, біля рота біліли довгі тонкі волосинки. Істота ця лежала й махала хвостом.

     Курчатко підбігло до дивовижної істоти, щоб сказа­ти їй: який прекрасний світ!

     Та істота підвелася, очі її заблищали, спина вигну­лася, тонкі волосинки біля рота заворушилися.

     Курчатко злякалося.

     Це був перший страх курчатка.

 

Як діти раділи, а Ялинка плакала

     Наближався Новий рік. Поїхали люди до лісу, зрубали струнку Ялинку. Привезли її у велику світлу кімнату. Поставили посередині, прикрасами та цукер­ками прибрали. Бігають діти навколо Ялинки, милу­ються, пісні співають. Радісно дітям. А Ялинці страш­но й сумно. Бо немає ні лісу темного, ні зайчика сірого, ні неба синього, ні місяця ясного. Бо в ногах у неї не снігова ковдра, а папірці барвисті всякі.

     Заплакала з туги Ялинка, та ніхто й не помітив гір­кої сльози, що впала з гілки на підлогу. Одна тільки дівчинка синьоока помітила, зітхнула й тихо проше­потіла: "Ялинка плаче..."

     Закінчилося новорічне свято. Поїли діти цукерки, познімали прикраси. А Ялинку викинули на подвір'я... Біля неї стояла синьоока дівчинка.

 

 

ЩОБ КІТ МИШКУ НЕ ВПІЙМАВ

 

Як Метелик напився березового соку

     Ще в затінку під деревами лежав сніг, а малень­кий Метелик, якого збудило весняне сонечко, вилетів зі своєї зимової хатки. Летить він і відчуває: голова паморочиться від слабості. "Ось, — думає Метелик, — знайду пахучу квітку й нап'юся солодкого соку. Зараз голова й перестане паморочитись".

Але квітів ще немає. Один тільки голубенький про­лісок виглядає з землі. Зрадів Метелик. Сів на голу­беньку квіточку, а на ній солодкого соку немає. Холод­на вона.

     Летить знову Метелик. Уже й силоньки немає, ось-ось крильця складе й упаде на землю.

     Аж чує Метелик ласкавий голосок:

—   Лети до мене. Це я, Береза білокора. Дам тобі крапельку соку.

     Прилетів Метелик до Берези. Дивиться — з тріщин­ки витекла крапля соку. Напився Метелик. Весело махнув крильцями.

—   Дякую, — каже Метелик, — ти врятувала мене від голоду.

 

Ярок через дорогу

     Андрійко й Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепинив ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і яр­ком потекла вода.

     Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко й Ніна.

     Ось хлопчик перебрів через потік і став на тому бе­резі. Оглянувся — й соромно йому стало. Він у чобіт­ках, а Ніна в черевичках. Як же вона перебреде?

     "Ой, недобре я зробив, — подумав Андрійко. — Як не побачив, що Ніна в черевичках?"

     Він перебрів назад і каже:

—   Це я хотів узнати, чи глибоко, бо переправляти­ся будемо разом.

—   Як? — здивувалась Ніна. — Я ж у черевичках.

—   Чіпляйся мені на спину, — сказав Андрійко. Ніна почепилася Андрійкові на спину, й він її переніс.

 

Суперечка двох книг

     У бібліотеці на полиці стояли поруч дві книги. Одна — в шкіряній оправі, назву тиснено золотими літерами. Це книга про Великого Завойовника. Друга — в тонкій сіренькій обкладинці. Це книга про Плугатаря й Сіяча.

—   Люди стають розумні завдяки тому, що читають мене. Якби не було Завойовників, не було б ні Мо­гутності, ні Слави.

     Книга про Плугатаря І Сіяча й питає:

—   А де той Завойовник, про якого ти розповідаєш? Про якого Завойовника в тебе написано?

—   Він пройшов увесь світ. Перед ним тремтіли на­роди. Він спалив тисячу міст і підкорив сто народів.

—   А де ж він тепер?

—   Книга про Великого Завойовника мовчала.

—   А я знаю, де твій Завойовник, — каже книга про Плугатаря й Сіяча. — Він зогнив у землі. А мої Плуга­тар і Сіяч живуть вічно.

 

Чого мама тепер плаче?

     У дівчинки Олесі є старший брат Микола. Він працює трактористом.

Прийшов час Миколі в армію.

     Проводжаючи сина, мати заплакала. Олеся розуміла, чому плаче мама. Два роки служитиме Микола. Два роки не бачитиме його мама. От вона й плаче. І Олеся заплакала...

     Минуло два роки. Прийшла звістка: повертається Микола з армії.

Поїхали мама з Олесею на станцію зустрічати Ми­колу.

     Вийшов Микола з вагона, усміхається. А мати під­бігла до нього, обняла й заплакала.

     А Олеся не розуміє: чого мама тепер плаче?

 

Завтра я вилізу на найвище дерево

     Миколка сказав, як повернувся зі школи:

—   Тату, сьогодні батьківські збори...

     Пішов тато на збори. А Миколка сів готувати уроки. Коли вже усе поробив, зібрався було йти погуляти. Але не встиг, бо тато повернувся із зборів.

Сів тато край столу, схилив голову. Мама з тривогою дивиться на засмученого тата. Миколка стоїть біля сто­лу, дивиться у вікно.

—   Що ж говорили на зборах? — питає мама. Тато й каже:

—   Про Петрика сказали: добре задачі розв'язує. Мишко вірша написав. Марійка й Наталя малюють — он які ж гарні малюнки показував учитель. Степан із дерева соловейка ножиком зробив... Василько — пус­тун великий: по трубі на дах виліз і не побоявся пройти від краю до краю...

—   А про Миколку що-небудь говорив учитель? — питає схвильована мама.

—   Про Миколку нічого не сказав учитель, — зі­тхнув батько.

—   Не журіться, тату, — каже Миколка. — Завтра я вилізу на найвище дерево...

 

Їжак і місяць

     Ясно світить місяць. Вийшов зі свого будинку їжак. Тупотить ніжками по

лісі, шукає поживи. Підходить до куща шипшини. Зірве червону ягоду та й наколе на голку. А кожух у нього колючий — багато голок. Уквітчався їжак червоними ягодами, повертається до­дому. На стежці калюжа. В калюжі — великий білий місяць. А їжак думає: яке велике яблуко. Зараз я нако­лю його на голку, а дома з'їм. Хотів наколоти на голку, а місяць гойдається й сміється:

—   Що це ти хочеш, їжаче?

     Соромно стало їжакові. І потупцював він собі додому.

 

Перший день

     Ось і останній серпневий день. Маленькому Петрикові до школи б іти, а він занедужав.

     Боляче йому від думки, що всі завтра йтимуть уран­ці до школи, а він лежатиме.

     От і світанок першого вересня. Ще тільки розвид­няється, а Петрик уже не спить.

     Зійшло сонце. Чує Петрик: ідуть діти, лунають ве­селі голоси. Защеміло серце.

Коли це скрипнули двері, хтось увійшов до кімнати. На дверях — учителька Марія Миколаївна, вона вчитиме його в першому класі. Усміхнулася вчителька, підійшла до Петрикового ліжка, поклала на ліжко велику-велику квітку.

І в Петрика сьогодні Перше вересня.

 

Як Джміль нагодував Бджолу

     У конюшини квіти — мов дзвіночки. Але дуже довгі. Десь у глибині

 дзвіночка стоїть кухлик із со­лодким конюшиновим нектаром. Прилетіла на

 дзвіночок Бджола, спробувала дістати своїм хоботком, та дарма.

     Сидить Бджола й плаче. Коли це летить Джміль — "Ж-ж-жу..." Розповіла йому Бджола про своє горе.

—   Добре, я допоможу, — каже Джміль.

     Послав у конюшиновий дзвіночок свій довгий хобо­ток. Висмоктав нектар із кухлика.

     Підлетіла до нього Бджола, простягла свій хоботок до Джмелиного. Джмелик дав їй пів кухлика. Подякувала Бджола та й полетіла.

     З того часу Джміль і Бджола приятелюють.

 

Конвалія в саду

      Петрик уранці прийшов у сад і побачив конвалію. Зачарований дивною красою квітки, хлопчик довго стояв перед нею.

     "Зірву квітку, поставлю в вазу на столі, — подумав Петрик. — Красиво буде в кімнаті".

     Він простяг руку, щоб зірвати квітку, та враз уявив собі: що ж станеться із садом без конвалії? Затулив до­лонями квітку, і в саду стало похмуро й незатишно. На зелені листки впала сіра тінь, замовкли пташки.

     Петрик відтулив квітку, і на деревах знову заграли зелені листочки, знов почувся пташиний спів.

     "Он яка ти, дивовижна квітко, — подумав Петрик. — Хіба ж можна тебе зривати й нести до кімнати?"

 

Найгарніша імама

     Випало Совеня із гнізда та й повзає лісом. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда.

     Побачили птахи малого — некрасивого, з великою головою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:

—   Хто ти такий, де ти взявся?

—   Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гніз­да, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шу­каю маму.

—   Хто ж твоя мама? — питає Соловей.

—   Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня.

—   Яка ж вона? — питає Дятел.

— Моя мама найгарніша.

—   Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд.

—   У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — від­повідає з гордістю Совеня.

—   Ха-ха-ха! — зареготали Соловей, Дятел і Дрізд, — а ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.

—   Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене найгарніша.

     Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взя­ла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда.

     Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

 

Дивний мисливець

     Живе у нашому селі дід Максим. Усі кажуть: дід — мисливець. Як тільки починається полювання на зайців чи на качок, дід щодня йде з рушницею до лісу. Виходить із дому рано-вранці, а повертається ввечері.

     Але що це за дивний мисливець такий! Ніколи не несе додому ні зайця, ні качки. Приходить із порож­ньою торбою. Одного разу приніс дід Максим зайченя маленьке. Знайшов під кущем. У зайченяти була зла­мана ніжка. Дід зробив із двох гілочок пов'язку, забин­тував ніжку. Через тиждень ніжка зрослася, і дід від­ніс зайченя в поле.

     Чого ж це дід Максим такий невдаха?

     Пішли одного разу слідом за дідом, захотілося подиви­тись, як же він полює. Бачать: поклав дід рушницю, а сам ходить лісом та й розкладає під кущами сіно зайцям.

     Зрозуміли тоді, чого дід Максим дивний мисливець.

 

Як Дівчинка образила Букваря

     Дівчинка пішла в школу. Мама дала їй Буквар. Новенький, із барвистими малюнками. Швидко навчи­лась Дівчинка читати. Та й закинула його. Лежить Буквар поміж давніми газетами. Боляче йому. Якось прийшла Дівчинка із школи, поклала ранець, пообідала. Відкрила ранець, вийняла книжку з черво­ними вітрилами на обкладинці й читає. Коли чує, хтось говорить тоненьким-тоненьким голосом, як маленьке дитя:

—   Чого ти про мене забула, Дівчинко? Я ж навчив тебе читати.

     Здивувалася Дівчинка: як це Буквар заговорив? Вийняла його з-під газет. Стало їй жаль Букваря — витерла пил із його обкладинки й каже:

—   Пробач  мені,   Букварику.   Я  все  життя  буду пам'ятати, що ти навчив мене читати.

     Поставила Дівчинка Букваря на полиці. Від того часу він стоїть поруч із найцікавішими книгами.

 

Старий пень

     Росло в лісі велике гіллясте дерево. Весною воно вкривалося зеленим листом, білими квітками. При­літали до квіток бджоли і джмелі. Поселилися на де­реві співучі пташки. Щовесни повертались вони з теп­лого краю, знаходили своє дерево й весело щебетали: "Доброї весни, рідне дерево, ось ми й прилетіли до тебе". Радісно жилося дереву, бо багато було в нього друзів.

     Минуло багато років. Постаріло дерево, засохло. При­йшли до лісу люди, спиляли його й кудись повезли.

     Залишився тільки пень. Від суму й самотності по­крився він сірим пилом. Боляче йому було, коли при­гадував, як зліталися до нього бджоли й джмелі, як співали пташки... Прилетіли, правда, якось пташки весною, покружляли над пеньком, защебетали три­вожно та й полетіли.

     Пень аж заплакав із туги. Так захотілося йому чиєїсь прихильності, дружби.

     Настала осінь. Якось прибіг до пенька їжак. Вирив ямку та й носить сухі листочки, жмутки пахучого моху, — стеле зимову постіль. Зрадів старий пень, ла­гідний такий до їжака. І їжак із пнем став ласкавий. Подружилися вони, розповіли один одному про своє життя. Аж помолодів пень, зацвів зеленим мохом. Бо є тепер у нього друг.

 

Кустар і Різець

     Майстер працював Різцем по дереву. Вирізав тро­янду. Різець маленький, сталевий, блискучий. В руках у майстра він був слухняний і вправний.

     Ще не закінчивши роботи, Майстер кудись вийшов, а Різець поклав на столі. Коли це в майстерню заходить Кустар. Бачить, лежить на столі блискучий ножик. А поруч — незавершена троянда. Взяв Кустар той Різець і спробував вирізати пелюстки троянди. Але в нього ні­чого не виходить. Кришить Різець троянду, псує робо­ту Майстра.

     Здивувалась Троянда і каже:

—   Різцю, чого це ти так погано став працювати? Різець відповідає:

—   Я просто шматочок сталі. А Різцем я стаю, коли мене візьме в руки Майстер. А коли бере Кустар, то я не Різець, а звичайний гострий ножик.

 

Прийшла мама

     Зимовий вечір. За вікном гуде, виє завірюха. Мама ще не повернулася з роботи. І маленька Зоя жде. Вона прислухається до завивання завірюхи.

     Зої здається, що за вікном великий, страшний звір. Ось він стукає в вікно. Зоя заплющує очі.

      Прийшла мама. Підходить до Зої, обняла, поцілу­вала.

—   Тобі не страшно було, доню? — питає мама.

—   Ні, не страшно! — радо відповідає Зоя.

     За вікном тепер уже не виє завірюха. Тихо шумить вітер. Мов ласкава хвиля на ставку. Ось вона лагідно доторкнулася до шибки. Зоя підходить до вікна. Над землею весело кружляють білі сніжинки.

 

Тихо, бабуся відпочиває

     Прийшла зі школи маленька Галинка. Відчинила двері, щось хотіла весело сказати мамі. А мама посва­рилася на неї пальцем і шепоче:

—   Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.

     Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книж­ки. Пообідала й сіла уроки вчити. Читає книжку тихо про себе, щоб не розбудити бабусю.

     Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина по­дружка. Вона голосно й каже:

—   Галинко, слухай...

     Галинка посварилась на Олю пальцем, як мама на неї, і пошепки мовить:

—   Тихо, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.

     Сіли дівчатка до столу й розглядають малюнки. А із заплющених бабусиних очей впали дві сльозинки. Ко­ли бабуся прокинулась, Галинка й питає:

—   Бабусю, а чого ви плакали уві сні?

     Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилася радість.

 

Кмітливий скляр

     З вечора в ставку плавали качки. Прийшов Юрко вранці до ставка і бачить диво дивне. Весь ставок по­критий тонким склом. А під склом вода грає. Питається Юрко в тата:

—   Хто це покрив ставок? Сміється тато й каже:

—   Є такий умілий, кмітливий скляр. Прийшов і за­склив ставок однією величезною склянкою. Живе той скляр далеко на півночі. А тепер до нас завітав.

—   Хто ж той скляр? — запитав Юрко.

—   Мороз.

 

Сидить Юрко на санчатах...

     Був добрячий мороз. Лежав сніг. Юрко, Микола й Петро вибралися на високу гору. З вершини її в долину пролягала ковзанка.

Хлопці сіли на санчата й поїхали вниз. Вони летіли так швидко, що аж у вухах співало. Як було радісно летіти з високої гори! Перехоплювало дух от стрімкого руху.

     З'їхали. Спинились аж серед ставка, вкритого снігом.

Хлопці встали й оглянулись.

— Ой, висока ж гора! — сказали вони. — Треба ж на неї санчата тягти.

     Микола й Петро потягли санки на гору. Йти було не­легко, але хлопці знали, що після важкого шляху буде легкий і стрімкий політ униз.

     А Юрко ступив кілька кроків і спинився.

"Як важко на гору йти! — подумав він. — Посиджу тут, у долині".

     Сів Юрко на санчата й сидить.

     Ось Петро й Микола вже на вершині. Ось вони летять на санчатах... А Юрко сидить.

     Ще раз Петро й Микола зійшли на гору, ще раз стрім­ко злетіли вниз, а Юрко сидить. Мерзне, а сидить.

     Хочеться Юркові з'їхати вниз, ой, як хочеться... та не хочеться на гору санчата тягти.

     До вечора так і просидів. А Петро й Микола раз за разом літали з гори на долину.

 

Як Ніна не злякалась гусака

     Ніна йшла з дому в дитячий садок. На стежці сидів великий білий гусак. А поруч із ним десяток мен­ших гусей і чимало гусенят.

Ніна з острахом глянула на гусака. Який він вели­кий і страшний, який у нього довгий дзьоб.

     Боязко оглядаючись, вона зійшла зі стежки, щоб його обминути. А гусак витягнув шию, зашипів, підбіг до Ніни й ущипнув за ногу. Гуси весело ґелґотіли.

     Ніна заплакала й утекла додому.

     Вона розповіла мамі, як на неї напав гусак.

     Мама сказала Ніні:

— Не треба боятися, він і не нападатиме. Дивись сміливо, йди прямо на нього, не обминай.

     Ніна знову пішла тією самою стежкою. На стежці сидів гусак, а поруч із ним — гуси й гусенята.

     Ніна сміливо дивилася на гусака. Він сидів на стеж­ці й ніби чекав, що ж воно буде.

     А Ніна ішла прямо на нього й думала: "Не боюсь я тебе".

     Гусак злякався й побіг оглядаючись, а за ним поковиляли гуси й гусенята.

     А Ніна сміливо йшла стежкою.

     Гуси про щось тривожно заґелґотали.

 

Вогник у вікні

     Школа стоїть на околиці села. Микола живе за яром, за кілометр до

 школи.

     Йому з дому видно, як світиться в школі вікно. На вікні стоїть акваріум із рибками. Вдень і вночі воду підігріває електрична лампочка — її видно Миколі.

     Стояли люті морози. Одного разу навіть до школи малюки не поприходили — так було холодно. Сидів Микола якось увечері дома, дивився в темінь і милувався тремтячим вогником у шкільному вікні.

     Коли це вогник погас. "Лампочка перегоріла, — поду­жав собі. — Рибки до ранку загинуть, мороз он який".

     Микола одягнув пальто, шапку й рукавиці та й по­лився до школи. Була вже ніч.

     Знайшов сторожа, попросив ключа. Відчинив шко­лу, зайшов до класу, в якому акваріум. Вода була вже холодна. Він вийняв лампочку, що перегоріла, і вста­вив нову.

—   Грійтеся, рибки, — тихо сказав Микола, зачи­нив школу й пішов додому.

     Ще тричі взимку доводилося приходити хлопцеві серед ночі до школи — рибок рятувати. Тепер він не боявся ні морозу, ні темноти.

—   Ти став мужній, Миколо, — сказав йому вчитель.

 

Доброго Вам здоров'я, дідусю

        Біля школи живе старий чоловік, дід Іван. Немає в нього нікого ні рідних, ні знайомих. Було два сини —  й ті загинули на фронті. А дружина померла не­давно.

     Щодня приходить дід Іван до школи по воду.

—   У шкільному колодязі дуже смачна вода, — каже він сусідам.

     Як тільки дідусь підходить до колодязя, до нього підбігають діти.

—   Дідусю, давайте допоможемо вам витягти води,

— кажуть вони.

     Дідусь усміхається, не встигне й відпочити біля ко­лодязя, як відро вже повне.

—   Доброго вам здоров'я, дідусю! — щебечуть діти. Ці слова звучать для діда прекрасною музикою. Від них на серці стає тепло й радісно.

     Ось і зараз вийшов дід Іван з хати та й сів на лавці біля тину. Сидить і прислухається. До чого ж він при­слухається? На шкільній садибі пролунав дзвінок. Ді­дусь бере відро й іде по воду. Як хочеться йому почути гарячі слова:

—   Доброго вам здоров'я, дідусю!

 

Як Їжачок піч змурував

      У їжачка було гніздо. А їжачиха й каже їжакові: — Узимку буде холодно нашим діткам. Змуруй піч. Наробив їжак цегли і склав піч. Принесла їжачиха дров. Запалили в печі. Стало в гнізді тепло, їжаченята раді, стрибають, граються. Полізли на теплу піч, казки розповідають. Так і поснули. А за вікном — завірюха, мороз тріщить, дерева від вітру стогнуть, пташка біля ополонки плаче.

 

Будеш із гнізда випадати?

     У дятлихи в гнізді було четверо пташенят. Одно з них таке неспокійне. Виглядає з гніздечка, все йому хочеться знати: а що там, далі?

—   Виростеш, полетиш — то й побачиш, що за гніздом. Але неспокійне дятленя не захотіло слухати маму, висунулося з гнізда й упало додолу. Сидить на траві, плаче.

     Прилетіла мати до малого.

—   Як же тебе врятувати, неслухняний сину? Сідай мені на спину, берися дзьобом за пір'я та держись міцно.

     Сіло пташеня матері на спину, вчепилося дзьобиком за пір'я. Полетіла мати.   Принесла своє дитя у гніздо, поклала та й питає:

—   Будеш із гнізда випадати?

—   Не буду, — сказало, плачучи пташеня й підняло голівку, щоб виглянути з гнізда.

 

Чванькувата буква

           Була собі на світі Мудра Людина. Вона придумала букви. Вирізала їх із березової кори, склала в козубець і думає: "Ось піду завтра до людей і навчу їх читати й писати".

     Минула ніч. Зібралася Мудра Людина йти до людей. "Треба, — думає, — розташувати букви в такому поряд­ку, щоб людям легше було вчитися читати". Розкладає букви: а, б, в... Думає, як знайти такий порядок, щоб кожна буква підказувала, яка сусідка іде за нею.

     Усі букви лежать смирно, чекають на свою чергу. Одне тільки "я" витерпіть не може. Все лізе в руки Мудрій Людині й нагадує про себе: а я куди?

     Розгнівалась Мудра Людина й каже:

 – Ну, з тобою лиха не оберешся. Сиди й жди своєї черги.

     Ти букві "я" нетерпеливиться:

 – А чого мене забуваєш?

Подумала Мудра Людина та й каже: — "Я" буде на останньому місці.

 

Біда заставляє вчитись

     Сьогодні Оленка встала дуже рано, до схід сонця. І бабуся встала рано, виряджає Оленку до школи. Мами немає вдома, вона працює на фермі в нічну зміну, ще не повернулася з роботи.

     Поспішає Оленка. Коли це на спідничці відірвався гапличок, і спідничка спала.

Ой, бабусю, пришийте гапличок, — просить Оленка. Стала шукати бабуся окуляри. Якось необережно їх посунула, вони впали й розбились.

     Підняла бабуся з підлоги порожню оправу, похитала головою.

 – Без окулярів не пришию... — промовила тихо  бабуся. — Не бачу...

     Оленка заплакала. Вона пригадала, як бабуся каза­ні їй: "Вчись, Оленко, шити". А Оленка не хотіла вчитись. Тепер вона просить:

 – Бабусю, навчіть мене шити...

 – Сідай, учись, — каже бабуся. — Ось голка, ось нитка.

     Поки Оленка втягала нитку в вушко голки, бабуся сиділа мовчки. А як втягла дівчинка нитку, бабуся сказала:

–Біда заставляє вчитись...

 

Кущ вовчих ягід

     Помарніли без листя дерева, поблякла трава. Голому прозорому лісові зимно, холодно. Наскрізь про­дуває вітер. Не чути веселого гомону дітвори. Ні по що в ліс ходити: немає ні білих грибів, ні чорного терну, ні кисленької шипшини.

     Стоїть на узліссі Кущ вовчих ягід. Гострі зелені лис­тки — мов бляшані, а на гілках рясніють червоні гро­на. Милується сам собою Кущ: "Он який я гарний!"

     Замело поля і дерева снігом. А на тому Кущі грона аж горять. Не сідають на нього ні дятел, ні дрізд, ні со­рока.

—   Пташки, чого ви не куштуєте моїх ягід? — пи­тається Кущ вовчих ягід.

—   Бо вони отруйні, — відповідають пташки.

—   Чого ж вони такі красиві?

—   Отруйне часто буває красиве.

 

Щоб кіт мишку не впіймав

 

     Маленькій Олі мама читала книжечку. В кни­жечці розповідалося про дивні речі.

     Була собі на світі мишка-норушка. Вилізла вона з нірки погуляти. А за нею погнався кіт вусатий. Мишка злякалась — та в нірку. Тремтить мишка в нірці, від страху дрижить, а кіт біля нори сидить.

     На цьому й кінчилась казка.

Оля й питається мами:

—   А що далі було? Не впіймав кіт мишки?

—   Хтозна, — каже мама. — Кіт біля нори сидить, а мишка в норі.

     Ніч. Усі полягали спати. Книжечку про кота й миш­ку мама на столі поклала. Не спиться Олі. "Це ж мишка в книжечці, — думає вона. — Вискочить із книжеч­ки, побіжить, а кіт вусатий її й упіймає".

     Встала Оля тихенько, взяла книжечку про мишку та й заховала її в шафу. Щоб кіт не впіймав.

Поле і Луки

     З давніх-давен живуть поруч Поле і Луки. З ран­ньої весни до пізньої осені на поле приходить людина. Оре землю, сіє, вибавляє бур'яни, збирає врожай, знов оре... Вона радіє, коли на Полі вродить колосиста пше­ниця.

     А на Луках трава росте. Весною цвітуть квіти, літа­ють бджоли. Пасуться корови й вівці. Зеленіють Луки З весни до осені.

     Якось Поле й питається Лук:

—   Скажіть, будь ласка, чого це так — ніхто вас не оре й не засіває, а зеленієте від весни до осені?

     Луки й кажуть:

—   Нас напуває весняна вода. Вона дає нам силу.

     Поле каже:

—   А я зеленію, бо засіває мене праця людська.

 

Хто ж муруватиме печі?

     Настала осінь. Треба топити, холодно в хаті. Тарасикова мати розтопила в печі, але дрова не горіли.

— Піч треба полагодити, — каже мати. — До діда Трохима піду.

     Дід Трохим був єдиний у селі чоловік, що умів муру­вати й лагодити печі.

Тарасик із повагою й острахом дивився на велику ді­дову бороду. Дід простукав ручкою кельми стінки сла­бої печі й сказав:

 —   Ця піч не грітиме, скільки не лагодь. Другу тре­ба мурувати.

Мати й Тарасик винесли на подвір'я цеглу, печі не стало.

     Дід Трохим став класти нову, Тарасик йому допомагав.

—   Діду, це правда, що ніхто, крім вас, не вміє у на­шому селі піч мурувати?

—   Правда, сину, — каже дід Трохим.

—   А як вас не стане?

—   Не стане — нікому буде й цеглину покласти. Тарасик довго сидів зажурений. Потім підходить до діда Трохима й просить:

—   Діду, навчіть мурувати піч...

 

Пекучий сонячний зайчик

     Маленький Тимко прокидається влітку дуже рано. Треба вставати й братися до роботи: голубів году­вати, квіти в саду поливати, книжку читати, казку ма­лювати.

     Тимко прокидається, дивиться, як рожевий соняч­ний зайчик наближається до його ліжка. Ось тільки зайчик торкнеться до подушки, — зараз Тимко встає й робить зарядку.

     А сьогодні Тимкові не хочеться вставати. Чого не хо­четься, — він і сам не знає. Ось уже зайчик і до подуш­ки торкнувся, і на подушку стрибнув. "Що ж воно буде?" — думає Тимко й лежить собі в ліжку.

     Та от зайчик перескочив подушку й торкнувся до Тимкового обличчя. Обпік, немов жариною. Соромно стало Тимкові перед зайчиком. Схопився з ліжка, за­рядку робить.

     Минуло багато років. Тимко вже дорослий. У нього в самого вже діти. Але все життя пам'ятає в душі отой сором перед пекучим сонячним зайчиком.

 

Сьома дочка

     Було в матері сім дочок. Ось поїхала мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.

     Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною стали говорити, як вони знудьгувалися за матір'ю.

—   Я скучала за тобою, немов маківка за сонячним промінням, — сказала перша дочка.

—   Я ждала тебе, як суха земля жде краплину дощу, — промовила друга дочка.

—   Я плакала за тобою, як маленьке пташеня плаче за пташкою, — сказала третя.

—   Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.

—   Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п’ята.

 —   Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.                                         

     А сьома дочка нічого не сказала. Вона роззула матусю й принесла їй води у ночвах — помити ноги.

 

Тетянка усміхається

     У Тимка велика радість: є у нього сестричка Тетянка. і Мама не відходить від колиски,  усміхається доТетянки, а вона все спить або ж плаче. Коли починає плакати, мама бере її на руки.

     Тимкові хочеться, щоб Тетянка подивилася на ньо­го. Він схиляється над сестричкою, показує їй ведме­дика, а та мовби й не бачить нічого.

—   Чому вона не хоче дивитися на мене? — дивуєть­ся Тимко.

—   Вона ще маленька, — відповідає мама, — ось як усміхнеться — тоді вже й на тебе подивиться, й на вед­медика.

     Тимко щоранку підходить до Тетянки, як вона про­кидається, Жде, чи не усміхнеться сьогодні сестричка.

     І ось одного ранку вона усміхнулася. Тимко радісно скрикнув:

—   Мамо, Тетянка усміхається!

     Мама прибігла, схилилася над малою, а вона до неї усміхається.

—   Біжи, Тимку, в поле до тата, скажи йому, що Тетянка усміхається.

     Побіг Тимко в поле до тата. А тато пшеницю сіє. Біжить Тимко, рукою махає. Зупинив тато сівалку, чекає Тимка. Занепокоївся.

—   Тату, Тетянка усміхається! — кричить Тимко.

     Тої ж миті у тата звеселіли очі. Він усміхнувся, об­няв Тимка й поцілував.

І всі люди, що працювали з татом у полі, теж усміх­нулись.

 

Соловей і Жук

     У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й

 на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.

     А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.

     Соловей припинив свою пісню та й каже:

—   Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.

     Жук гідно відповів:

—   Ні, Солов'ю, без мене, Жука, неможливий світ, и к і без тебе, Солов'я.

—   Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей. — Вихо­дить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчин­ку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.

     Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:

—   Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі —

Солов'я чи Жука?

—   Хай собі будуть і Соловей, і Жук, — відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: — Як же можна без Жука?

 

Аби швидше почути дзвоник

     Учитель розповів учням, як поширюється звук. Усіх дуже зацікавило, що звук поширюється не дуже швидко, — триста метрів на секунду.

— Зверніть увагу ось на що, — каже учитель. — Недалеко від вас грають у м'яча. Ви бачите, як м'яч ударився об землю, підскочив. М'яч уже в повітрі, а ви ще тільки чуєте його удар об землю.

     Мишко похвалився, що він помічав таке явище, але не міг його пояснити. Тепер уже йому зрозуміло...

     Та найбільше поширення звуку зацікавило Юрка. Він і питається вчителя:

—   Ось ми чуємо, як у коридорі лунає дзвінок на перерву. Значить, звук дзвінка чути спочатку біля дверей класу, де стоять останні парти, а потім біля дошки, де передні?

—    Справді, це так, - відповідає учитель.

—  Пересадіть мене, будь ласка, на останню парту.

—  Чому? —  дивується учитель.

— Та хочу перший чути дзвінок. Щоб скоріше іти на перерву.

 

Як носили півника продавати

     Були собі у бабусі Марії онучок Юрко і півник Панько. Були вони великі друзі. Рано-вранці Панько співав "Ку-ку-рі-ку" — і Юрко прокидався. Хлопчик ніс Панькові жменю пшона. Півник клював пшоно дякував Юркові.                                                            

     Та ось прийшла біда: не вродив хліб, нічого півникові їсти. Посадила бабуся Марія півника Панька корзинку й понесла на ярмарок продавати.

     Несе бабуся Марія корзинку, Панько виглядає, гребінцем червоним хитає, а Юрко йде слідом і плаче.

     Дійшли до Кленового мосту, сіли спочивати. Бабуся задрімала, а Юрко взяв півника й випустив на дорогу. Побіг півник додому.

     Прийшли бабуся Марія з Юрком на ярмарок. Стала ба­буся в пташиний ряд, до корзинки — а півника й немає.

     Зраділа бабуся Марія, обняла Юрка й поцілувала.

Веселі поверталися бабуся й онучок із ярмарку.       

—   Ділитимемо із Паньком кашу, а не понесемо його продавати, — сказала бабуся Марія, коли вони піді­йшли до воріт.

—   Я й борщ їстиму, — сказав Панько, почувши ба­бусині слова.

 

Що найтяжче журавлям

    Тихого осіннього вечора на узліссі сіли відпочити журавлі. Вони летіли в теплий край. Сонце вже зайшло, то й заночують.

     Притулились журавлі до білокорої берези та й курличуть щось тихо-тихо. Береза прислухається, хоче зрозуміти, про що вони гомонять.

 —   Куди це ви летите, журавлі? — питається Береза..

—   У теплий край, — відповідають журавлі.

—   Ой, зима, зима... — бідкається Береза. — Вже й у мене листя осипається... Мабуть, далека й тяжка вам пирога, журавлі?

—   Дорога тяжка, — відповідає найстарший Журавель. — Та не дорога нам найтяжча.

—   А що ж вам найтяжче? — дивується Береза.

—   Найтяжче нам жити кілька місяців на теплій ріці. Називається вона Ніл. Немає там ніколи зими. Вічно цвітуть квіти...

—   То чому ж там найтяжче? — ще більше дивуєть­ся Береза.

—   Бо то не рідна земля, — каже найстарший Жура­вель, — бо немає там тебе, білокора Березо.

 

Комірчина для дідуся

     Захворів Юрасиків дідусь, лежить і кашляє. Мати й тато мовчазні такі.

     Одного разу приходить Юрко з дитячого садка, ба­чить: закопує тато стовпи коло хати.

—   Що це ви будуєте, тату? — питається Юрко.

—   Комірчину до хати прибудовую. Дідусь житиме в комірчині...

     Юрко узяв маленьку лопатку, пішов на город, сів се­ред картоплиння й копає ямку.

—   Що це ти копаєш, Юрасику? — питається батько.

—   Та землянку будую...

—   Навіщо тобі землянка?

—   А ви з мамою житимете в ній, коли постарієте...

 

Лисиччук-першокласник

     У Лисиці був син — рудий Лисиччук. Він навчав­ся в першому класі. Щоранку мама проводжала Лисиччука-першокласника до школи.

     Був Лисиччук не дуже старанний учень. Йому не хотілося зарані прокидатися, вмиватися, чистити зуби, снідати.

      ()дного разу Лисиччук подумав: "Не піду я сьогодні в

школу".

—  Мамо, — жалібно прошепотів він уранці, — у мене зуб болить.

     Він думав, що мама скаже: "Бідний мій Лисиччуче, лежи в ліжку, не ходи до школи, зараз я тобі солодкої пишки дам".

     Але мама сказала:

—   Зараз я сходжу по ведмедя — зубного лікаря. Він прийде і вирве хворого зуба.

     Лисиччук перелякався. Кому це приємно, коли в тебе виривають зовсім здоровий зуб. І він сказав мамі:

—   Мамо, в мене вже перестав боліти зуб. Я піду в школу. Але спочатку вмиюсь, почищу зуби й поснідаю.

     Мама усміхнулась і сказала:

—   От і добре, що недуга пройшла. А солодка каша вже готова.

 

А хто ж вам казку розповідає, бабусю?

     Петрик і Миколка звикли, що бабуся Марія дає їм вечеряти, стелить постіль і вкладає спати. Як покладе онуків у постіль, сідає на стільці й розповідає їм казку.

     Бабусина казка заколисує маленьких онуків. Вони засинають.

А вранці прокидаються і бачать: бабуся Марія вже порається на кухні. Готує їм снідання.

Одного разу Миколка й питає:

—   Бабусю, а коли ви спите?

—   Як вас покладу...

—   А встаєте коли?

—   Як вам ще лишається три години спати.

—   А хто ж вам казку розповідає, бабусю? Бабуся Марія усміхнулася й нічого не відповіла.

      А Миколка думав: "Справді, хто ж розповідає бабусі казку?"

 

Сорока-білобока

     До старого кравця Ворона прилетіла Сорока та й просить:

—   Поший мені нове плаття. Та таке, щоб найкра­сивіше було.

     Узяв кравець Ворон великі ножиці, викроїв із сірої полотна їй плаття.

—   Ні, — каже Сорока, — добав іще білого полотна. Хай будуть у мене білі боки.

     Пошив кравець Ворон сіре плаття з білими боками. З того часу всі й кажуть на Сороку: білобока.

     А вона, куди летить, усе хвалиться своїм платтям.

 

Щоб не наколовся

     Дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.

     Над акацією літає барвистий метелик. Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку — що ж тоді буде!

     Підійшла Зоя до акації. Зломила одну колючку, другу, третю.

      Мама побачила й питає:

—   Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш?

—   Щоб метелик не наколовся, — відповіла Зоя.

 

Не видно, бо ніч

     Юля попросила в мами великий аркуш паперу.

—   Навіщо тобі папір?

—   Я намалюю всіх, хто живе в моїй кімнатці.

     Дала мама аркуш паперу, сіла Юля за стіл і ну малювати.

     За півгодини приносить мамі малюнок. Аркуш уже

не білий, а чорний.

—   Дивіться, мамо, що я намалювала, — радісно щебече Юля. — Ось ліжко, ось я сплю в ліжку. Під ліжком на килимку вогнегривий кінь. Поруч зі мною моя лялька Меланка. Рибка в акваріумі спить, кіт спить, а за вікном метелиця.

—   Але чому ж нічого цього не видно? — питає мати. Де ж тут ліжечко, де вогнегривий кінь, де лялька і кіт?

—   Не видно, бо ніч, — каже Юля.

І подумала: "Як це мама того не розуміє?"

 

Чого це дідусь такий добрий сьогодні?

     Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.

     Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити додолу, аж дивиться — сидить під шовковицею дідусь Петро. Ви­йшов після дощу в сад — у білій сорочці і голова біла як молоко.

—   Чому це ти сидиш на дереві, внучку?

—   Боюся краплі на вас струсити, дідусю...

—   Злазь, Андрійку...

     Дідусь відійшов, Андрійко й зліз із шовковиці. Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. "Чому це дідусь такий добрий сьогодні?" — подумав онук.

 

Як визволити джмеля?

     Залетів у клас джміль — жовтий, як мед, волохатий. Довго літав, припав до вікна. Бився в шибку, плакав, а вилетіти не зміг.

     Коли діти прийшли до школи, він тихо лазив по шибці. Час від часу пробував злетіти, та не було сили.

     От повзає він по шибці. Ніхто не звертає уваги на бід­ного джмеля, тільки найменша дівчинка дивиться на нього пильно-пильно.

     Хочеться Ніні підійти до волохатого, взяти його на долоню, підняти до відчиненої кватирки й випустити.

     Жде Ніна перерви, не діждеться.

     Хоч би скоріше час ішов.

     Хоч би швидше пролунав дзвоник.

 

Чого синичка плаче?

     У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей — Мишко й Оля.

     Біля хати ріс високий гіллястий осокір.

—   Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко. Ой, добре буде гойдатися — зраділа Оля. Поліз Мишко на осокір, прив'язав до гілки вірьовку. Стали ті гойдалку Мишко й Оля та й давай гойдатися.

     Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються  діти, а навколо них синичка літає та співає, співає.

     Мишко й каже:

—   І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.

     Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а її дуплі гніздечко синиччине, а в гніздечку пташенята маленькі.

—   Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля.

—   Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко.

—   Подумай чого, — відповіла Оля.

     Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: "Чого синичка плаче?"

 

Чорні руки

     Бабуся місила тісто. Тісто було пишне, м'яке, біле.

—   Спечіть мені голуба, — просить Юрась. Бабусині руки стали ліпити голуба.    Ось появилися крила, тонкі, ніжні. А руки в бабусі чорні, зморщені, з висохлими пальцями. Не може онук очей відвести од них — наче вперше побачив бабусині руки.

     Дістала бабуся голуба з печі, поставила перед онуком. А його і їсти жалко: білий, пишний, немовби ось-ось злетить.

—   Бабусю, — питається Юрась, — чого руки у вас чорні-чорні, а голуб білий-білий?

—   Якби в мене руки були білі, то не було б ні тіста, ні голуба, — тихо сказала бабуся.

     Юрась і задивився на голуба. Потім каже:

—   Дайте мені лопату, бабусю.

—   Нащо?

—   Піду в сад копати землю.

—   Навіщо ж її зараз копати?

—   Щоб руки почорніли.

—   Бери, Юрасю, лопату.

 

Коли заснуть зорі

     Удосвіта вийшов Петрусь із татом надвір. Тато їхав у поле на роботу й пообіцяв узяти з собою сина.

     Небо вже посвітліло, на сході зайнялася рожева сму­га. Петрусь задивився на зорі. Вони мерехтіли на про­ясненому небі. Петрусеві здавалося, що хтось гасить їх одну за одною.

     Ось на небі лишилась одна-однісінька зірка. Петрусь і просить:

—   Татку, хай кінь наш, Буланко, йде тихо-тихо...

—   Чому? — здивувався татко.

—   Я хочу бачити мить, коли зірка гасне.

—   Добре, тільки дивись пильно-пильно, бо мить та дуже коротка, — мовив тато.

     Він спинив коня. Петрусь сидів непорушне, широко відкривши очі. Він боявся кліпнути, боявсь опустити повіки.

     От зірка вже ледве-ледве блимає, мов світлячок на узліссі перед сходом сонця.

     "Буду дивитись, очей не зімкну ні на мить, і зірка ніколи не згасне", — думає Петрусь, і серце радісно тремтить у його грудях.

     Та якось не стримався. Зімкнув повіки. Ледве-лед­ве... То була така малесенька мить! Менша від мако­вого зернятка, менша від росинки на бджолиній лапці. Та коли повіки відкрилися, зірки вже не було...

—   Я знаю, тату, коли гаснуть зорі, — тихо проше­потів Петрусь.

—   Коли? — питає тато.

—   Як тільки зімкнуться повіки...

 

Як Ріка розгнівалась на Дощик

      Загордилася Ріка:

—   Дивіться, яка я широка, повновода, які в мене зелені береги. І сонечко в мені відбивається, як у дзер­калі, і дерева високі, і небо блакитне.

     Коли це небо затяглося хмарами й пішов сірий Дощик. День іде, другий, третій. Стала сіра Ріка, сірі стали береги. Посірів увесь світ. Розгнівалась Ріка:

—   Доки ти хлюпотітимеш, нещасний? Через тебе я стала потворна.

     Дощик і каже:

—   Якби не я, сіренький, не була б ти широка, повновода.

     Ось так і нам не треба забувати, звідки ми.

 

Корисний чи шкідливий?

     Велика дерев'яна скринька. Дно її застелено синім

шовком. До шовку пришито метелики — білі, червоні, сірі, жовті.

     Скринька лежить на столі. Вчитель викликає до сто­лу п'ятикласника Андрійка й питає:

—   Ось перед тобою метелики. Розглянь кожного з них і скажи, корисний це метелик чи шкідливий?

     Андрійко не може відірвати очей від найбільшого метелика. Крила — немов багряні вітрила, а на полі багряному — золоті смужечки й срібні краплинки. Здається Андрійкові, що ось зараз затремтять крила, пурхне метелик і полетить у сад.

     Ні, не полетить, бо мертвий він. Назавжди приши­тий ниткою до синього шовку, ще й голочкою малень­кою приколотий. Зітхнув Андрійко, глянув у сад, потім знов на метелика.

—   Ну, чого ж ти мовчиш? — дивується вчитель. — Ти ж знаєш. Ну, ось ти зараз розглядав цього великої метелика. Який же він зрештою — корисний чи шкідливий?

—   Красивий, — тихо каже Андрійко.

 

Чого ти, Юрцю, плачеш?

     Це було в одній восьмирічній школі.

     За годину до початку занять у школу прийшли чер­гові — в кожен клас по одному. Чергові витирали пі із парт, мили дошки, поливали квіти.

Черговий восьмого класу хотів переставити стілець біля столу, та ледве доторкнувся, як від нього відпала ніжка.

     "От халепа на мою голову, — подумав черговий. — Піднесу стілець у сьомий клас, поміняю".

     Тихенько відчинив двері сьомого класу, поламаний; стілець поставив, а цілий узяв. Черговий там поливав квіти й не помітив нічого.

     Та ось черговий сьомого класу доторкнувся до стільця — й відпала ніжка. Він подумав: "Віднесу цей стілець у шостий клас, поміняю..."

     Тихенько відчинив двері шостого класу, полама­ний стілець поставив, а цілий взяв. І цього не помі­тили.

     Та ось черговий шостого класу доторкнувся до стіль­ця — і відпала ніжка...

     Він одніс поламаний стілець у п'ятий клас, черговий п'ятикласник — у четвертий, четвертокласник — у тре­тій, третьокласник — у другий, а другокласник — у перший клас.

     Черговий першого класу доторкнувся ненароком до стільця — і в того відпала ніжка.

     Маленький хлопчик стоїть біля зламаного стільця й плаче. Заходить до класу вчитель. Бачить таке й питає:

—  Чого ти, Юрцю, плачеш?

—   Та... от стілець ненароком зламав...

"Які в нас чесні, правдиві діти", — подумав учитель.

 

Спіть, мамо, спіть...

     Сергійко тяжко занедужав. Він кидався в жару, іноді непритомнів. Коли до нього верталася свідомість, біля свого ліжечка він бачив зморене мамине обличчя. Мама розповідала йому казку.

     Коли підступна недуга наступає на здорові сили людської душі й тіла, кажуть: настає криза. Якщо таємни­чі сили людського організму перемагають хворобу, якщо минає криза, — людина полегшено зітхає й засинає легким, здоровим сном.

     Ось така перемога здоров'я над недугою відбулася й у Сергійка. Спітнілий, ослаблий, хлопчик заснув. Задрі­мала й знесилена мати, яка не спала кілька ночей. Вона заснула, коли помітила, що малому вогникові життя, який ледве жевріє в синовому тілі, вже нічого не за­грожує.

     Перший прокинувся син. Він побачив, що мама заснула, сидячи на канапі. Отож устав, підійшов до матері, обережно схилив мамину голову на подушку, ноги її поклав на канапу, вкрив ковдрою, а сам тихенько повернувся в свою постіль.

     Коли мама проснулась, то найперше побачила усміх­нені синові очі.

—   Спіть, мамо, спіть, — почула вона ласкавий Серг­ійків шепіт.

     "Що це — сон чи дійсність? — подумала мати. —  Коли сон, то хай ще хоч трошки потриває". Вона затамувала дух і боялася прокинутись.

—   Повтори, синку, що ти сказав.

—   Спіть, мамо, спіть, — знов прошепотів Сергійко.

 

Смітник

     Ніна вже в другому класі навчається. Мама хоче, щоб вона була їй за помічницю. От і каже:

—   Зіно, щодня замітатимеш хату. А сміття винось на смітник.

Стала Зіна щодня хату замітати. Та не хотілося їй виносити. Бо смітник далеко — аж за городом. Глянула Зіна на той смітник, обгороджений низеньким парка­ном, та й подумала: "Можна ж сміття під шафу під­мітати".

Замете Зіна хату, а сміття — під шафу. А шафа біля її ліжка.

Якось приходить Зіна зі школи, бачить — сидять мама й тато. Ось беруть вони шафу, переносять на інше місце. А там, де стояла шафа, ціла купа сміття.

Похнюпила Зіна голову, почервоніла.

Приносить тато знадвору низенький парканчик і ставить його біля сміття.

—   Що це ви робите, тату? — питає Зіна.

—   Та смітник треба ж обгородити. Тепер смітник буде в нас не за городом, а в хаті.

Ставить тато паркан і ліжко Зінине пригороджує до смітника.

Знітилася Зіна й просить:

—   Ой, тату, я винесу сміття! Не хочу, щоб у хаті був смітник.

Зіна бере відро й виносить сміття аж за город, на смітник. А тоді — миє підлогу.

 

 

ХЛІБ, ТРУД І ПІСНЯ

 

 

Вічний блукалець

 

     Була запекла битва за нашу рідну землю. Бився у цьому бою з ворогом молодий солдат. Командир нака­зав йому зв'язати кілька гранат і кинути їх під воро­жий танк, що наближався до наших позицій. Зв'язав молодий солдат гранати, поповз у чисте поле.

     Коли ворожий танк наблизився, у солдата не виста­чило мужності. Страх скував його душу і тіло, і він про­лежав на землі, а танк пішов на наші окопи.

     Почув молодий солдат вибухи снарядів і кулеметні черги. Ганебно тікав він із поля бою. Ворожа куля по­ранила його в спину. Довго тікав він — полями й луга­ми, лісами і нивами. А навколо нього стогнала понево­лена ворогом рідна земля.

     Темної ночі прийшов він до рідного дому. Вийшла з дому мати, обняла сина, припала до грудей, заплакала. Та ось побачила, що в сина на спині рана.

—   Чого тебе в спину поранено? — запитала мати, відштовхнувши сина від грудей.

     Син мовчав. Він похнюпив голову, опустив очі й не міг їх підвести.

—   Ти боягуз, — сказала мати. — Проклинаю тебе. Іди собі, будь вічним блукальцем. Вічно ходи по землі й вічно дивись у землю.

     Застогнав син, проклятий матір'ю, і пішов від рідно­го дому. Так і ходить він, похнюпивши голову, й ди­виться в землю. Ходить і вічно ходитиме отакий похню­плений. Люди відвертаються від нього, діти скрикують од страху, коли побачать його згорблену спину. Ніколи не прийме його рідна земля, бо він її зрадив.

 

Чого заплакав Мишко

     У гості до Мишка прийшов однокласник Федько. Прийшов і розповідає радо:

—   Тато мій учора їздив до міста. Привіз мені пода­рунки: нові ковзани і ліхтарик.

     Слухав його розповідь мовчки Мишко й дивився у вікно. Федько запитав:

—   Може, принести ковзани, подивишся?

—   Ні, не треба, — відповів Мишко й заплакав. Зди­вувався Федько. Прийшов додому й питає маму:

—   Чого Мишко заплакав, коли я йому про татів по­дарунок розповів?

—   Бо Мишків батько покинув сім'ю. Твоя радість ще раз йому про горе нагадала. Не можна нещасній лю­дині своїм щастям хвалитися.

     Федько й задумався.

 

Матвіїв дуб

     Жив у нашому селі дід Матвій. Сповнилося йому вісімдесят років. Немічний став дід.

     Прийшла весна. Сидить дід біля хати на лавочці. Зі школи йдуть діти. Несуть саджанці дуба.

—   Дайте й мені один дубок, — просить дід Матвій.

     Дали діти дубок дідові. Пішли та й думають: "Що ж робитиме дідусь із дубком? Адже він такий старий, немічний".

     А дід Матвій зібрав свої останні сили, посадив дубок над дорогою. Посадив і доглядав його ціле літо. Поли­вав і землю розпушував навколо нього. Зеленіє дубок і тягнеться до сонця.

     Восени дід Матвій помер.

     Діти, які дали дідусеві саджанець, доглядають тепер той дубок.

     Минуло десять років. Дерево підросло. Але всі пам'я­тають Матвіїв дуб. Думають про дерево, думають про доброго чоловіка, покійного діда Матвія.

     А думати про людей — то священно. Якби кожен ду­мав про те, щоб принести щастя іншим людям, не було б нещасливих.

 

Спляча Книга

     На полиці, серед книг про далекі країни й небачених звірів, стояла велика цікава Книга. У ній розпові­далося про могутнього богатиря. Букви в цій Книзі яріли, як розпечене залізо. Вона мала дивну властивість: як тільки доторкнеться палахкуче вогненне слово до людського серця, в серці займеться вогник. І людина, в якої у грудях б'ється серце з цим вогником, стає могутньою і непереможною.

     Але минув уже не один рік, як Книгу читали. Що­тижня Господиня знімала її з полиці, обережно витирала з її  обкладинки пилюку й знову ставила на поли­цю Книга чекала — ось-ось її прочитають, та ніхто її навіть не розгортав.

     Часто до Господаря приходили гості. Господар любив показувати книги: дивіться, які в моїх книг кра­сиві палітурки.

     Стали вогненні букви меркнути. Потемніли палкі слова. Могутній богатир, про якого розповідалося в книзі, заснув. Тепер уже на полиці стояла не Вогненна, а Спляча Книга.

 

Кожна людина повинна

     Мати з Петриком сіли у вагон і їдуть у далеке пів­денне місто, на берег теплого моря, — відпочивати.

     Вечоріло. Мати послала на одній лавці собі, на другій - Петрикові. Хлопчик з'їв смачну булку з курячою лапкою і яблуко. Ліг на м'яку подушку й питає матір:

—   Мамо, ви казали, що поїзда веде машиніст. А

вночі хто?

—   І вночі — машиніст, — каже мати.

—   Як? — дивується Петрик. — Невже він уночі не

спить?

—   Не спить, синку.

—   Ми спимо, а він ні? — ще більше дивується Петрик.

—   Ні...

—   Як же це так? — не може зрозуміти Петрик. — Йому ж хочеться спати.

—   Хочеться, але він повинен вести поїзд. Кожна людина повинна.

—   І я повинен? — питає Петрик.

—   І ти повинен.

—   Що ж я повинен?

—   Бути людиною, — каже мати. — Це найголовніше.

 

Нові штани

     Вітя зібрався до школи.

Сьогодні перше вересня. Мама купила нові штани. От хлопець уперше їх одягнув і милувався обновою. Йому було дуже приємно в нових штанях.

Вітя чекав Андрія. Вони завжди разом їдуть до шко­ли. Разом готують уроки.

Ось і Андрій. На ньому старенькі штанці.

—   Мамо, — каже Вітя, — дайте мені ті штани, що я влітку ходив.

—   У тебе ж новенькі, — дивується мати.

—   Вони тісні, — тихо каже Вітя. — Не можу я в них іти...

     Мати здивовано глянула на сина. Та як побачила старенькі Андрійкові штанці, все зрозуміла.

—   Ну, що ж, — каже мати, — доведеться здати їх у крамницю. Справді вони тісні...

     Вітя одягнув старенькі свої штанці. І друзі пішли до школи — радісні, щасливі.

Камінь на межі

     Були собі два чоловіки. В кожного з них було своє поле. Вони орали землю, сіяли хліб. Трудилися на своє­му полі з ранку до вечора.

І от десь узявся камінь. Не дуже й великий, але й не маленький. Завбільшки з собачу голову.

     Один чоловік орав ниву, побачив камінь — викинув на поле сусіда. Сусід косив хліб, побачив камінь і ду­має: "Де це він узявся? Викину його на поле сусіда". І викинув.

     Так перекидали вони камінь із поля на поле багато літ. Трохи сердились один на одного, як знаходили ка­мінь на своєму полі, але швидко про нього забували й залишались великими друзями.

     Але згодом їм прийшло в голову покласти камінь на межі. Поклали! І стали непримиренними ворогами. Крали один в одного снопи серед ночі, ненавиділи один одного.

     Так і померли ворогами.

     Господарями стали їхні діти. Вони прийшли на межу й сказали: "Приймемо камінь, викинемо його в болото". Віднесли. Викинули. Розорали межу. Замість двох полів стало одне велике. Трудяться на ньому діти двох господарів, що ворогували між собою. Трудяться й приятелюють. А камінь у болоті лежить.

 

Відломлена гілка

     Вздовж алеї парку біг хлопчик. Був ясний весня­ний день, на деревах співали пташки, серед квітів літа­ли барвисті метелики. Хлопчикові було весело. Він біг, розмахуючи руками.

     Уздовж алеї росли маленькі липки, їх недавно посадили. На гілочках зеленіли ніжні пахучі листочки. Хлопчик зривав їх і кидав собі під ноги. Потішався. От зупинився біля однієї липи. Та не листочок відірвав, а цілу гілочку відчахнув.     Гілочка впала додолу. Хлоп­чик на хвильку зупинився, глянув на тремтячі листоч­ки. Глянув і на липку. З північного боку зяяла ранка...

     Хлопчикові стало жалко липки, та жалість у його серці жила недовго. Бо надворі був такий радісний со­нячний день... Хлопчик переступив гілочку й побіг далі. Минуло багато-багато літ. Хлопчик виріс, став дорослий. І діти його повиростали.

     Ось теплого весняного дня приходить він до того парку, де бігав колись малим пустотливим хлоп'ям. Уздовж алеї росли високі стрункі липи. Одна тільки була мовби з північного боку поранена. У неї ніби руки не було. Замість гілки — глибокий шрам.

     Дідусь зупинився. Упізнав липу. Це він давно колись відчахнув її гілочку. І ось тепер на високому струн­кому дереві не було великої гілки. Менше листя зеле­ного, менше цвіту липового, менше співу бджолиного — бо він зламав гілочку. Менше й радості в світі.

     Дідусь зітхнув. Він стояв на алеї, дивився на рівну доріжку, по якій біг маленький хлопчик.

 

Як Наталочка в Лисиці купила хитринку

     Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось товару, накритого білим рушничком. А діло було взимку. Стала Лисиця в ряд, підвела пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила — й побачи­ли люди повний кошик хитрощів.

     Ішла проз базар Наталочка. Аж бачить — Лисиця хитрощі продає. Підійшла, вибрала собі хитринку: ма­леньку дерев'яну дівчинку, що приклала руку собі до голови, скривилась і жалібно пищить: "Ой, голова болить".

     Купила Наталочка хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, а їй не хочеться.

—   У мене голова болить, — жаліється Наталочка мамі, — не буду уроків робити.

—   Добре, полеж, Наталочко.

Прилягла Наталочка на ліжко й одразу ж забула про головний біль. І каже мамі:

—   Я піду покататись на ковзанах.

—   У тебе ж голова болить, — подивувалась мама. Наталочка зашарілася від сорому.

     "Віднесу на базар хитринку, віддам Лисичці, не треба мені її хитрощів", — подумала Наталочка. Пішла на базар, лап-лапу кишеню, де лежала маленька дерев'яна дівчинка, а її нема.

     "Де ж вона поділась?" — думає Наталочка.

     Так і не могла второпати, де поділась хитринка. Розповіла про все це мамі. Мама й каже:

—   Злякалась тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.

—   А де ж моя совість? У чому вона?

—   У тому, що тобі стало соромно.

 

Хліб, Труд і Пісня

     Далеко від села, на польовому стані, жили трактористи-орачі. Тричі на день готувала їм їсти куховарка Наталка Іванівна. Була вона велика майстриня, пекла пухкий, запахучий хліб і варила такий добрий борщ, що орачі не могли нахвалитися. Вони просили, щоб Наталка Іванівна пекла свіжий хліб щодня.

Але стала помічати куховарка, що трактористи, на­ївшись уволю, були похмурі, неговіркі. Чогось їм бра­кувало.

     І от одного разу після вечері Наталка Іванівна заспі­вала. У неї був дивовижної краси голос. Співала кухо­варка пісню про молодого воя, що поліг од ворожої кулі ось тут, під цим дубом, і тут же й похований, ось його могила.

     Схаменулися трактористи, засвітилася глибока, три­вожна думка в їхніх очах.

З того часу щоранку після сніданку трактористи просили Наталку Іванівну заспівати пісню. І вона спі­вала. Про широкий степ і рідну матір, про щастя і горе, про вербу над ставом і високу степову могилу, про могилку під дубом і про дівочі очі. А іноді співала й до сніданку, удосвіта.

     Стали орачі прокидатися до світанку. Може, й сьогодні Наталка Іванівна до сніданку співатиме їм свою Пісню.

     Людині потрібні не тільки Труд і Хліб, але й Пісня.

 

Чи настане ранок

     Була собі одна бабуся. І мала вона внука Яшка й; півника Золотого Гребінця. Яшкові було п'ять років, а і півникові два з половиною.

     Сплять собі ото бабуся і Яшко, аж тут Золотий; Гребінець у сінях як заспіває:

—   Ку-ку-рі-ку!

     Бабуся і Яшко й прокидаються.

—   Ранок настає, — каже бабуся, — бо Золотий Гребінець співає. Треба вставати, за діло братися.

     Бабуся встає, і Яшко встає.

     Бабуся випускає півника. Золотий Гребінець іде на подвір'я, шукає у смітті поживу. Бабуся чистить кар­топлю, а Яшко замітає хату.

     Яшко питається бабусі:

—   Бабусю, ранок настає тому, що Золотий Гребінець співає? А якби півник не співав, то й ранку б не було?

—   Мабуть, не було б, — каже бабуся.

     Та от застудився Яшко, занедужав. Треба лікувати його, а грошей немає.

Взяла бабуся півника та й збирається на ярмарок.

—   Продам його, — каже, — та ліків куплю. Сидить Золотий Гребінець у кошику, дивиться на Яшка пильно-пильно. Жаль стало Яшкові півника.

—   Бабусю, — просить Яшко крізь сльози, — не про­давайте Золотого Гребінця.   Нікому ж буде співати, все ніч та й ніч буде, ніколи й ранок не настане... А вночі ой як тяжко...

     Золотий Гребінець підняв голову з кошика й весело заспівав. Яшко усміхнувся, і йому легше стало.

 

Бо сонце — єдине

     Сидить школяр за столом у зеленому саду й ви­конує завдання. А завдання йому таке: "Подивись навколо себе, побач кожну річ і порівняй її з іншою річчю".

     Замислився школяр. Над головою — тремтять лис­точки осики. Тремтять і все шепочуть. Тихенько шепо­чуть, немов про якусь таємницю гомонять. Немов пер­шокласниці, що вийшли на перерву й таємниче щось розповідають одна одній.

     Подивився школяр долу, побачив два зелені листки й між ними білі квітки. Це конвалія. Ой, як схожі квіт­ки конвалії на кришталеві дзвіночки. Здається, доторк­нись — і вони задзвенять.

     Десь дзижчить бджола. А ось чути низьке гудіння — то джміль. Заплющив очі школяр, і уявляються йому дві струни: одна тонка, а друга товста. Сидить музи­кант, торкається обох струн — ось із чим можна порів­няти дзижчання бджоли і гудіння джмеля.

     А це запищав десь комарик. Писк його тоненький-тоненький. З чим його порівняти? Мабуть, із сопілоч­кою, зробленою із стеблини кульбаби. Якби заграти на ту сопілочку, то було б схоже на комариний писк.

     Заходить сонце. Небо на заході червоніє. Воно схо­же на велике-велике макове поле. Безліч макових квіток розквітли там і всі одного кольору — рожево­го. От якби дійти до того макового поля — намилу­вався б красою.

     Сонце торкнулося обрію. Сонце! Велике, багряне... З чим порівняти?

Довго думав школяр. Ні з чим сонце порівнювати. Бо воно — єдине. Бо тільки воно — сонце.

 

Зозулина журба

     Зозуля підкидає свої яйця в чужі гнізда. Як ви­лупляться з них пташенята, зараз бешкетують, вики­дають малих діток господарів.

—   Чому ж це ти така жорстока, Зозуле? Чому свого гнізда не мостиш і пташенят не виводиш? — питається Зозулі Вітер-Буревій.

—   Слухай, Вітре, — відповідає Зозуля. — Даремно вважають мене люди жорстокою. Як тільки зазеленіє, вилазить зі своїх лялечок гусінь. Багато в лісі такої — великої, волохатої, отруйної, що ніякий птах не їсть, а я їм. Якби і я не їла, то загинув би ліс. Поточила б листя гусінь. Ніколи мені пташенят виводити.

     Ось що розповіла Зозуля Вітрові-Буревію. Розповіла та й зажурилася. Закувала жалібно, журливо: ку-ку... ку-ку... Закувала й прислухалася.

—   Чому ти так жалібно співаєш?  —  питається

Вітер-Буревій.

—   Сумую за своїми дітками, — відповідає Зозуля

—   Але ж ти їх не годуєш, — каже Вітер-Буревій — їх годують інші птахи.

—   Я для них рятую ліс, — тихо сказала Зозуля...

 

Любий синок

     Був у матері один-однісінький син. Душі не чаяла мати в ньому, так любила синочка свого.

     Обідати садовила за стіл, а сама сідала біля порога і їла те, що від синового обіду зоставалося.

     Насмажила якось мати синові карасів у сметані. Так сподобалося йому це їство, що тепер щодня вимагав.

— Карасів... Як не буде карасів — нічого не хочу їсти... Хіба могла мати піти проти волі свого любого синка?

     Щодня плуганилась до ставка, ставила сіті, ловила карасів. До пізньої осені заходила в холодну воду. Та й простудилась і злягла.

     Лежить мати в постелі, не може підвестися води по­пити. А син сидить біля столу — сумний і мовчазний. Немає на столі не тільки смажених карасів, але й варе­ної картоплі.

     Стогне мати — не від недуги стогне, а з горя свого материнського: виростила сина — і сильного, й ставно­го, але недоброго.

Питається мати сина:

— Сину мій, що для тебе в житті найдорожче? Мовчить син. Мовчить, бо нічого йому сказати: немає в нього нічого в житті найдорожчого.

Не витримало материне серце, згоріло від горя та образи.

 

Я хочу сказати своє слово...

     Катерина Іванівна повела своїх першачків у поле. Був тихий ранок ранньої осені. Далеко в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від того в степу було сумно.

     Катерина Іванівна сказала дітям:

—   Сьогодні ми будемо складати твір про осінь, небо, про перелітних птахів. Кожен із вас нехай скаже, яке зараз небо. Дивіться, діти, уважно. Вибирайте в нашій рідній мові красиві точні слова.

     Діти притихли. Вони дивились на небо й думали. Через хвилину почулося: -о —   Небо синє-синє...

—   Небо голубе...

—   Небо чисте...

—   Небо блакитне...

     І все. Діти знов і знов повторювали ті самі слова: синє, голубе, чисте, блакитне.

     Трохи збоку стояла маленька синьоока Валя й мов­чала.

—   А ти чого мовчиш, Валю?

—   Я хочу сказати своє слово.

—   Ну, яке ж твоє слово про небо?

—   Небо ласкаве... — тихо сказала Валя й сумно усміхнулась.

     Діти притихли. І в цю мить вони побачили те, чого не бачили досі.

—   Небо сумне...

 —   Небо тривожне...

 —   Небо журливе...

 —   Небо студене...

      Небо грало, тремтіло, дихало, усміхалось, як жива іс­тота, і діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.

 

Безсмертна мати

     На високому березі Дніпра — маленька могилка. Тут поховано дев'ятнадцятирічного солдата Петра Пет­ренка. Він загинув у гарячому бою за переправу через ^: Дніпро. Коли помирав, просив поховати його на високому березі, щоб видно було рідне село.

      —   Там живуть моя мама, — прошепотів він і помер.

     Щодня із великого придніпрянського села приходи­ла до нього на могилу мати. Приходила раненько, коли сонце сходить. Клала квіти в головах сина, молилась і йшла додому. І в літню спеку, і в тріскучі морози при­ходила мати.

     Але ось настала матері смертна година. Померла мама, її похоронили.

     А стежка до могили Петра Петренка не заростає. І щодня, як і раніше, на його могилі свіжі квіти.

—   Хто ж приносить квіти на могилу? — дивується дівчина. — Мати ж його померла.

—   У нього безсмертна мати, — каже сивий дід, мудрий дід Карпо. — У нього безсмертна мати.

 

Яблуко в осінньому саду

     Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами. Тільки де не-де на деревах лишились пожовклі листки.

     Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жов­тим листком вони побачили велике рожеве яблуко.

     Оля й Ніна скрикнули від радості.

—   Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля.

—   Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна.

     І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кортіло потрима­ти його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соро­милася признатись і сказала сестрі:

—   Хай тобі буде яблуко, Ніно...

     А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала:

—   Ні, хай тобі буде яблуко, Олю...

     Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка:

—   Віддамо яблуко мамі.

     Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Від­дали їй яблуко.

     У маминих очах засяяла радість.

     Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по по­ловинці.

 

Про що думала Марійка

     Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, му­сить знайти всіх.

     Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка. Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг.

     Бігають діти, сміються, а Марійки ніхто не шукає. "Чого ж це про мене забули?" — думає вона.  

     Все-таки боляче Марійці: "Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шука­тиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть".

     Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.

     Марійка радісно скрикнула, а з верби злетіли чорні птахи й полетіли далеко-далеко.

     То відлетіли сумні Марійчині думки.

 

П'ять дубів

     Дмитрик і Сергійко ходили з учителем до лісу. Вчитель викопав їм по три маленькі дубочки й сказав:

—   Несіть додому, посадіть біля хати.

     Приніс Дмитро. Викопав ямку, посадив дубок. Узяв другий дубок, глянув і здалося йому, що корінець кволий.

     Викинув Дмитрик того дубка на дорогу.

     Глянув на третій дубок. І здалося Дмитрикові, що гі­лочки в нього слабкі.

     Викинув Дмитрик і того дубка на дорогу.

     А Сергійко посадив свої три дубки, виходить на до­рогу, аж бачить: два саджанці у пилюці лежать. Підняв їх, посадив поруч із тими трьома дубками.

Поливає Сергійко дубки, ростуть вони, зеленіють.

     А Дмитрик забув про свій дубок. Засохло маленьке деревце.

     Минуло багато років. Стали Дмитро і Сергій дорос­лими людьми. У Дмитра вже синок є — Дмитрик, а в Сергія — Сергійко.

     Питається якось Дмитрик у батька:

— Тату, чому біля Сергійкової хати росте п'ять дубів, а біля нашої жодного немає?

Мовчить батько. Мовчить.

 

Батьків олівець

     Це було в роки війни. Андрійків тато воював на фронті, а мама працювала на фабриці.

     Одного разу листоноша приніс мамі листа. Відкривши конверта, мама заридала. Вона обняла Андрійка й сказала:

—   Немає нашого татуся...

     Через три дні прийшла маленька посилка від татко­вих товаришів. У тій посилці були таткові речі: ложка, блокнот і олівець, яким він писав листа додому.

     Минуло багато років. Андрійко став стрункий, кра­сивий юнак. Мати провела його на службу в армію і дала батьків олівець.

     Як безцінну святиню, поклав Андрійко олівець у ки­шеню до серця.

     А згодом написав матері листа. Перші слова в ньому були такі:

—   Люба матусю, я буду такий же, як мій тато.

     Цей лист був написаний батьковим олівцем.

     Мати раділа синовим листом.

 

Іванова хата горить

     Петро й Степан працювали в полі. Коли це бачать: у селі пожежа. І здається їм, що горить саме там, де живуть вони, Петро й Степан.

—   Це, мабуть, наші хати горять, — каже Петро.

—   Їдьмо скоріше додому, — каже Степан. Та й за­пріг коней у воза.

Петро й Степан погнали шалено коней. В'їхали в село, питають:

—   У кого пожежа?

—   Іванова хата горить.

     Петро полегшено зітхнув і, зупинивши коней, каже:

—   Ну, далі не поїдемо. Треба у поле вертатися.

—   Чому вертатися? — дивується Степан.

—   Та горить же не в нас, — розсудливо каже Петро. — Навіщо ж час марнувати? Робота у полі стоїть.

     Степан із подивом поглядає на Петра:

—   А ти поспішав хіба тільки свою хату рятувати? Петро мовчить. Залишив його Степан із кіньми, сам побіг пожежу гасити. А Петро сидить на возі й не знає, що йому робити, — за Степаном бігти чи в поле їхати.

 

Щоб ти став кращий...

     Дідусь із онуком ішли великим лісом. Ледве помітна стежинка звивалася поміж високими деревами.

     Наступав вечір. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався розташуватись на ночівлю десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку. Вона стояла біля лісової стежки.

—   Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. Може, в ній переночуємо?

—   Так, це хатинка для подорожніх, — сказав дідусь.

      Вони зайшли в лісову хатину. У ній було чисто, на дерев'яній стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, шановні гості.

     Дідусь і внук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, маленький глечичок із медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.

     На вікні — відро з водою.

     Дідусь і внук умилися й сіли вечеряти.

—   Хто ж це все поставив на стіл? — питає онук.

—   Добрий чоловік, — мовить дідусь.

—   Як же це так? — дивується онук. — Залишив: нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?

—   Щоб ти став кращий, — відповів дідусь.

 

Суниці для Наталі

     У третьому класі вчиться маленька дівчинка Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до шко­ли. Бліда, швидко втомлюється.

Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:

—   Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона  стане бадьора, рум'яна... Понеси їй суниць, Андрійку.

     Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чо­мусь ніяковіє. Він так і сказав мамі:

—   Соромно мені, не понесу...

—   Чому ж тобі соромно? — дивується мама.

     Андрійко й сам не знає, чого йому соромно.

     Наступного дня він усе ж таки взяв із дому пакуно­чок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі, віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:

—   Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум'яні.

     Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося див­не. Щічки її стали червоні, як мак. Вона ласкаво подивилася в очі Андрійкові й прошепотіла:

—   Дякую...

     "Чому ж це щічки у неї стали рум'яні? — подумав Андрійко. — Вона ще ж не їла суниць..."

 

Несміливий хлопчик

     До п'ятого класу прийшов серед року новий учень, Микола. З першого ж дня всі побачили, що він несмі­ливий, аж сором'язливий якийсь. Хотіли його на пер­шій парті посадити, та він не схотів. Попросився на ос­танню.

     Вчився Микола добре, сумлінно виконував домашні завдання. Його відповіді були такі, що в класі ставало тихо, як він говорив. Кожному хотілося послухати. Вчителі хвалили Миколу:

— Ось так треба уроки готувати, так треба відпові­дати на уроках...

     Від похвали хлопчик червонів, йому хотілося швид­ше сісти за свою останню парту. Хлопці говорили про Миколу:

—   Славний учень. І товариш добрий. Попросиш завжди пояснить, покаже. Але дуже несміливий...

     Одного разу Микола з хлопцями повертався додому. Було це в травні, перед завершенням навчального року. Ішли гуртом, про щось сперечались.

     Як переходили міст, почули крик. Хтось волав унизу, недалеко від мосту. Річка була невелика, та швидка й повновода. Невже хтось кличе на допомогу?

     Не встигли хлопці про те й подумати, як побачили: Микола плигнув з мосту у воду, туди, звідки долинав крик. Приголомшені, вони підійшли до перил, Микола вже був коло дівчинки. Не вміючи добре плавати, вона попала у вир. Ще мить — і загинула б.

—   Тримайся за мою сорочку! — крикнув Микола. Дівчинка вхопилася за сорочку, і Микола з нею швид­ко підплив до берега.

     Такий у нас несміливий хлопчик Микола.

 

Чи винен м'яч?

     Одного разу діти грали в м'яча. Весело було грати, радісно.

     Повз стадіон ішла старенька бабуся. Вона недобачала, ішла поволі, пробуючи ціпком стежку.

     Чи випадково, чи, може, й навмисне хтось ударив м'яч так, що той покотився під ноги бабусі, вдарився об ціпок і вибив його з рук. Зупинилась бабуся, розгубилася, не знає, що робити. Нахилилась, шукає ціпок, и він лежить далеченько. Не бачить бабуся ціпка.

     Діти дивляться на бабусю й сміються. Нікому з них і па думку не спало підійти до старенької, попросити пробачення й допомогти їй.

     Діти сміються, а бабуся стоїть і плаче. І нікому й не тенькнуло, що в цю хвилину коїться велике зло: люди­на знущається над людиною.

     Сміятися над старістю — сміятися над собою. Кожен із тих, хто сміявся над бабусею, через кілька десятиріч сам стане старим. А ще більший гріх — сміятися над фізичною вадою людини.

     То вже — злочин.

 

Важлива звістка

     На північному березі ставка стоїть маленька ха­тина. В ній живе стара бабуся. А на південному — ве­ликий, просторий будинок. У ньому живе бабусин онук Сашко. Він уже ходить до школи.

     Влітку Сашко рідко приходив до бабусі в гості, бо ставок великий, треба його обійти, а обходити дале­ченько.

     Взимку приходив щодня, бо по льоду йому дуже близько.

     Бабуся сиділа біля вікна й ждала онука. Він приходив надвечір. І щебетав їй свої пригоди й відкриття.

     Настала весна. Повіяв із півдня теплий вітер, при-і гріло сонечко. Уранці на ставку був лід, а вже опівдні стояла вода.

     Сидить біля вікна бабуся й журиться, не прийде Сашко...

Аж до вечора сиділа бабуся. А ввечері бачить — бі­жить берегом хлопчик. Впізнала бабуся онука, зраді­ла, вибігла назустріч.

— Бабусю! — радісно защебетав Сашко. — Дивіться, льоду вже немає! Я прийшов сказати вам, що вже не­має льоду. Весна настала!

 

Чого мати хвалить Миколу?

     В однієї матері був син Степан. Він закінчив шко­лу й став трактористом.

     Мати ждала, що на старість буде їй поміч. Степан працював у бригаді погано. Йому не хотілося рано вста­вати і він запізнювався на роботу. Люди казали про нього: ледар.

     А в другої матері, що жила поруч, був син Микола. Теж тракторист. Усі хвалили його: роботящий, ста­ранний.

     Як тільки вийде з роботи Степан, мати сипле йому обідати й каже:

—   Який працьовитий Микола... Встає до схід сон­ця, поспішає в поле...

     Степан сидить біля столу, схиливши голову. Наступ­ного дня мати каже:

—   Люди хвалять Миколу. Кажуть, що він найкра­ще оре й сіє...

     Степан сидить мовчки, схиливши голову. Щодня мати говорить щось добре про Миколу... Щодня Сте­пан слухає мовчки матір і сидить, схиливши голову.    Чого ж мати хвалить Миколу?

 

Чекає своєї години 

     Посіяв Селянин Пшеницю. Разом із Пшеницею попало в ґрунт і зерно Чортополоху.

     Пшениця наключилась, пустила в землю корінчи­ки. Із землі — зелені пагінчики та й росте собі, зеленіє. Чортополох лежить у землі, прислухається. От Пше­ниця його й питає:

—   Ти чого сидиш у землі? Чого ні корінчиків не

пускаєш, ні пагінчиків?

—   Та я ще зачекаю трохи, — каже Чортополох. —

Як там воно на ниві?

—   Добре, — тішиться Пшениця. — Селянин уже кілька разів прополов, не залишив жодної бур'янини.

     Чортополох не сказав нічого.

Наступного року Селянин посіяв на тій ниві Просо. Побачили просинки чортополохове зерно й питають здивовано:

—   А ти чого тут лежиш? Чортополох мовчить, мов і

не чує.

     Пустило Просо в землю корінчики, а із землі — зе­лені пагінчики, росте собі, зеленіє. А Чортополох ле­жить, прислухається. Потім тихенько питає:

—   Як там воно на ниві?

—   Добре, — тішиться Просо. — Селянин уже кіль­ка разів прополов, не залишив жодної бур'янини.

     Чортополох нічого не сказав, тільки тяжко зітхнув.

—   Чого він лежить у землі? Чого не пускає ні корін­чиків, ні пагінчиків, — питається Просо Волошку.

—   Та це ж Чортополох, — каже Волошка. — Він може десять років лежати. Він чекає своєї години. Чортополох не сказав нічого.

    

Огірки навколо колодязя

     Живе в нашому селі Максим Сурмило. Є в нього й дітки, до школи ходять.

     Колись, у давні часи, мабуть, ще дід Максимів викопав серед двору колодязь. Така добра вода в ньому, ще люди з усього кутка брали воду.

     Та ось не сподобалося Максимові, що люди до його двору ходять, з колодязя воду беруть, хвірткою стукають. Заборонити б — так боїться Максим: лаятимуть люди. І він що придумав?

     Як тільки сніг із землі, скопав навколо колодязя й огірки посіяв. Зійшли вони, розрослися, зелені та рясні, вкрили землю густим килимом. Прийде хтось із сусідів по воду, подивиться на зелені огірки та й назад: незручно ж огудину топтати.

     Так і перестали люди до Максима ходити. А щоб якось нарікання відвернути, він і сам став по воду аж до річки плентатися. Тихо стало в дворі. Та ось діти прийшли якось зі школи заплакані.

—   Чого ви плачете? Що трапилось? — питає мати.

—   Над нами усі сміються... Кажуть... Кажуть...

—   Що ж вони кажуть?

—   Кажуть, що наш батько нелюд...

     Мати зітхнула, сіла біля вікна й довго дивилась на зелені огірки.

 

Візьми ще одну квітку...

     У шкільній теплиці — князівство квітів. Надворі тріскучий мороз, а тут під склом — сині, рожеві, бла­китні, фіолетові хризантеми.

     Ранесенько до теплиці прийшла Тіна. Там ще нікого не було. Коли дівчинка відчинила двері, квіти здригну­лися. Вони любили тишу, і стук дверей наполохав їх.

     Як заспокоїлись, задивилися до неба й чекали перших променів зимового неяскравого сонця.

     Тіна прийшла сюди у дуже важливій справі. Бабуся дуже слаба і їй захотілося побачити "радісну квітку" - так вона називає фіолетову хризантему. Ніде немає такої квітки, тільки в шкільній теплиці. Опівночі бабусі стало дуже погано, і Тіна, не змикаючи очей, чека­ла ранку, щоб піти по фіолетову красуню. Знала, що під неї бабусі полегшає.

     Ледве зірвала Тіна "радісну квітку", як скрипнули двері. До теплиці увійшов учитель. Він був дуже стро­гий: любив квіти, любив і людей, які люблять квіти, але ненавидів лінощі, неробство й марнотратство. Зи­мою ніхто в теплиці не зривав жодної квітки, всі обері­гали красу й ходили сюди нею милуватися. Коли вчи­тель побачив Тіну з фіолетовою квіткою в руці, він зупинився здивований. А Тіна в цю мить думала тіль­ки про бабусю.

     У Тіниних очах відбивався біль, велике милосердя. Учитель зрозумів дівчинку. Він підійшов до неї, обняв і сказав:

—   Візьми ще одну квітку, Тіно. І неси мерщій бабусі.

 

Борисова шпаківня

     Повіяло весною. Вожата Оля, учениця сьомого класу, прийшла до третьокласників і каже:

—   Діти, скоро шпаки прилетять. А будиночків для них обмаль. Хтось зробить нову шпаківню?

     Піднесло руки багато дітей. І Борис підняв руку.

     Вдома він узявся робити шпаківню. Але не міг добре постругати дошки й підігнати так, щоб щілин не було. Йому допоміг батько.

     Шпаківня вийшла красива й затишна. Вожата ска­зала:

—   У тебе найкращий будиночок.

     Борисові захотілося самому полізти на дерево й по­чепити шпаківню, та вожата стримала:

—   Ці шпаківні старшокласники віднесуть у поле, повісять їх у лісосмузі. Щоб і там шпаки жили. Борис зрадів: його будиночок буде серед поля.

     Минуло літо. Настала осінь. Борис навчався вже в четвертому класі. Одного разу вчителька послала його по крейду.

     Крейди на столі в коридорі не було. Борис відчинив шафу. Він знав, що там зберігають крейду. Відчинив і був приголомшений. У шафі стояла його шпаківня. Дашок із неї був зірваний. У шпаківні лежала крейда.

Борис заплакав.

     А вчителька вийшла з класу й питає:

—   Чого це ти плачеш, Борисе?

 

Як Федько робив уроки

     Не хочеться Федькові домашнє завдання викону­вати. Прийде зі школи, покладе книжки, пообідає та й іде гуляти до вечора. Увечері сяде, швиденько сяк-так перепише вправи. А задачу, буває, й не розв'яже.

     А то якось Федько прийшов, пообідав. Хотів іти гу­ляти, а мама йому:

—   Пороби уроки, тоді гуляй.

     Федько сів за стіл, переписав мерщій вправу, роз­в'язав задачу, бо легенька була.

     Бачить мама, що Федько написав дуже погано.

—   Перепиши красиво, — каже йому.

     Не хочеться Федькові писати, та нічого не поробиш. Переписав він ту вправу й задачу, а мама не задо­волена.

—   Ти знову поспіхом нашкрябав. Зроби як слід, бо гуляти сьогодні не підеш.

     Федько довго плакав, так не хотілось йому ще раз пе­реписувати. Але подумав: "Як напишу погано, мама знову заставить переробити".

     Постарався. Написав-таки красиво.

Увечері повернувся батько з роботи й питає маму:

—   Ну, як Федько вчиться? Як він уроки сьогодні

готував?

—   Добре працює наш Федько, — похвалила мама. — і Написав раз — не сподобалось йому, написав удруге — не сподобалось. Він переписав утретє — чисто, краси­во. Покажи, Федьку.

     Федько поклав зошити батькові на стіл.

—   Молодець, Федьку, — мовить батько. — Ти стаєш і справжньою людиною.

 

Хто найкращий майстер на землі

     Це було дуже давно. В одному селі на Україні дів­чата й жінки надумали показати свою майстерність. Домовилися, що в неділю всі прийдуть на сільський майдан і кожна принесе найкраще, що вона створила своїми руками: вишитий рушник, мережива, полотно, скатертину, одежу.

     І от у неділю всі дівчата й жінки прийшли на май­дан. Принесли силу чудових речей. У дідів та бабусь, яким громада доручила назвати найкращих майстринь, очі розбігались: так багато було талановитих дівчат і жінок. Дружини та доньки багачів принесли гаптовані золотом і сріблом шовкові покривала, тонкі мережані занавіски, на яких були вив'язані дивовижні пташки.

     Та переможницею несподівано для всіх стала дру­жина одного бідняка — Марина. Вона не принесла ні рушника, ні мережив, хоч усе це вона уміла прекрасно робити. Вона привела п'ятирічного сина Петруся, а Петрусь приніс жайворонка, якого він сам вирізав із дерева. Підніс Петрусь жайворонка до вуст — і заспіва­ла, защебетала пташка, як жива. Усі стояли на май­дані, затамувавши дух, а над майданом, у блакитному небі, співав справжній, живий жайворонок, привабле­ний співом із землі...

     Той, хто творить розумну й добру людину, — найкра­щий майстер на землі. Така була ухвала старійшин.

 

Дуб на дорозі

     З півночі на південь, між двома великими міста­ми, люди почали будувати дорогу. Задумали її широку й рівну, міцну й красиву, — щоб нею їздили автомаши­ни й автобуси.

     Люди вже нагортали високий земляний насип, об­кладали його камінням, заливали асфальтом. Дорога йшла степами й лугами, понад берегами річок.

     Одного разу прийшли будівельники в поле. Тут росли невеликі чагарі. Інженер показував, де прокладати май­бутню дорогу, а робітники забивали в землю кілочки.

Коли це робітники зупинились, поклали кілочки на землю. Там, де мала пролягати дорога, стояв високий дуб. Товстий, міцний, могутній — мов степовий вартовий.

     До робітників підійшов інженер. Він не сказав ні слова.

Робітники теж мовчали.

     Інженер довго дивився на план дороги, потім перевів погляд на дуба й зітхнув.

—   Плану змінювати не можна, — сказав інженер.

—   Дуба теж рубати не можна, — сказали робітни­ки. Інженер витяг кілочок, відійшов метрів на сто від дуба й забив його в землю.

—   Тепер нас ніхто не осудить, — сказав він. Минуло кілька років. З півночі на південь пролягла

широка асфальтована дорога. Рівна, як стріла. Та в од­ному місці вона зігнулась підковою. їдучи автобусом, люди радісно усміхаються. Часто можна почути:

—   Благородне серце в тих людей, що будували цю дорогу.

 

Дівчинка й Ромашка

     Ясного сонячного ранку Дівчинка вийшла погу­ляти на зелений лужок. Коли це чує: хтось плаче. Прислухалась і збагнула: плач долинає з-під каменя, що он лежить. Камінь невеликий, але дуже твердий. Нахилилася Дівчинка й питає: —   Хто там плаче під каменем?

—   Це я, Ромашка, — почувся тихий, слабкий го­лос. — Визволь мене, Дівчинко, давить мене камінь.

     Відвернула Дівчинка той камінь і побачила ніжну стеблинку Ромашки.

—   Дякую тобі, Дівчинко, — сказала Ромашка, віль­но зітхнувши. — Ти визволила мене з-під кам'яного гніту.

—   Як же ти попала сюди, під камінь?

—   Обдурив мене кам'яний гніт, — розповіла Ро­машка. — Була я маленькою ромашковою насінинкою. Восени я шукала теплого куточка. Прихистив мене кам'яний гніт, обіцяв оберігати мене від холоду й спе­ки. А коли захотіла побачити сонечко, він мало не за­давив мене. Я хочу бути твоєю, Дівчинко.

—   Добре,   будь   моєю,   —   погодилась   Дівчинка. Дівчинка й Ромашка подружилися. Щоранку Дівчинка приходила до Ромашки й вони разом зустрічали со­нечко.

—   Як добре мені бути твоєю, Дівчинко, — часто го­ворила Ромашка.

—   А якби ти виросла в лісі чи край дороги? Якби ти була нічия?

—   Я умерла б із горя, — тихо сказала Ромашка. — Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь.

     Он той Маків Дзвіночок приятелює із Сонечком. А ось та маленька квіточка Незабудка — подруга Вес­няного вітру. Ні, квітка не могла б жити нічия.

 

Маленька лопатка

     Іде батько у крамницю. — І я піду з вами, тату, — просить малий.

—   Іди, сину, — каже тато.

     Зайшли батько з сином до крамниці, купили дві ве­ликі ложки й одну маленьку. Великі ложки — батькові й матері, маленька — синові. Потім лопату купили. Міцну, добру лопату.

—   Цією лопатою років десять можна копати, — каже батько.

     Син побачив на полиці маленьку лопатку.

—   Тату, — просить, — купіть і мені лопату. І я копатиму. Прийшли вони додому, сіли обідати. Батько з  матір'ю їдять великими ложками, а син — маленькою. Потім батько бере лопату й іде город копати. Син бере

свою маленьку,  щоб із батьком копати,  та батько йому:

—   Іди зі своєю лопаткою піском грайся...

     Пішов син із лопаткою до купи піску, погрався тро­хи. Та швидко йому те набридло й він поклав під ліжко лопатку.

     Так і лежить вона під ліжком. А маленька ложка ле­жить поруч із великими ложками. Як тільки сідають обідати, батько й мати беруть великі ложки, а синові  дають маленьку.

     А лопатка під ліжком лежить.

 

Лижі й ковзани

     Восени Борисові батько купив ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.

     Думає Борис, що краще — ковзани чи лижі? Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь — і в селі, : і в лісі. А на ковзанах — тільки на ставку. От і каже Борис Євгенові:

—   Поміняємось, Євгене? Я дам тобі ковзани, а ти  мені лижі.

     Помінялись.

     Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Ка­тається Євген на ковзанах, а Борис сидить дома з ли­жами.

     Узяв Борис лижі, поніс до Євгена й каже:

—   Не будемо мінятись... Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.

     Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав.

     Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, килимом устеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку.

     Катається Євген на лижах, а Борис сидить дома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.

     Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:

—   Ні, Євгене, таки поміняймось... Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.

—   А як завтра сніг розтане? — запитав Євген.

 

Купа сміття

     Укінці шкільного подвір'я, біля тину, лежала купа сміття. Спершу це був маленький смітничок, а потім — смітник і, нарешті, він перетворився на вели­чезну купу.

     Величезна купа усе збільшувалася, хоч вона й так була велика. Сюди викидали папірці, згрібали до неї сухе листя...

     Купу цю бачили всі, але ніхто не звертав на неї ува­ги. Кожен думав: кудись же й сміття треба викидати; мабуть, вона потрібна тому, що на світі є сміття.

     Та ось одного разу весною на шкільне подвір'я вибіг із класу гомінкий гурт дітей. Вони викопали ямку й посадили кущ троянди. Тепер щодня приходили до свого куща, поливали й раділи: ось на кущі розвину­лись бруньки, появились листочки. І от настав теплий весняний день, коли на кущі загорілася велика черво­на квітка. Вона була така красива, що до троянди збіг­лися всі учні й учителі. Милуючись красою квітки, всі тут звернули увагу на купу сміття. І всім стало соромно від однієї думки: хіба ж тут може бути смітник?

     Кожному подумалось: це я винен. Коли б раніше звернув увагу на цю купу сміття, її давно б уже тут не було.

     І от до купи сміття під'їхав віз. Учні й учителі взяли лопати, скидали сміття на віз і вивезли його на гно­ївню.

 

Безсмертник

     Вітько ніколи не бачив батька. Йому тепер оди­надцять літ. А коли було три місяці, його батько, льотчик-винищувач, загинув у повітряному бою над Бер­ліном. В один з останніх днів війни.

     На столі, де вечорами працюють мама й Вітько, стоїть батьків портрет. Щороку в день смерті батька мама ставить поруч із портретом безсмертники. В інші дні поруч із портретом стоїть ваза з червоною троян­дою.

     Кілька тижнів тому до них вечорами став приходити інженер Іван Васильович. Він працює з мамою на одно­му заводі.

     Вітько розумів, що мама вийде за Івана Васильовича заміж. Йому було дуже боляче: забуде мама про батька.

     Того дня, коли мама сказала, що Іван Васильович увечері проситиме її руки, Вітько думав тільки про батька. Хлопчикові думалось: ось прийду сьогодні зі школи, а мама й портрет прийме кудись в інше місце.

     Вітько ішов додому, а серце його стискалось від болю. "Якби не зима, — думав хлопчик, — я пішов би в поле, знайшов би безсмертники й от зараз поставив би коло батькового портрета".

     Він відчиняє двері і бачить: біля столу сидить мама — у новому платті. У вазі замість червоної троянди — кві­ти безсмертника...

—   Мамо, — пошепки запитав Вітько, — ти ніколи не забудеш батька?

—   Ніколи, — прошепотіла мама й заплакала.

 

Колиска

     Надворі була холоднеча. Гілки на яблуні тремті­ли від морозу. На одній тендітній з'явився маленький згорточок. Дівчинка, що годувала синичку, побачила його й сказала:

—   Яка маленька брунька!

"Люди називають мене брунькою", — подумав Хлопчик-Листочок, загорнутий у пелюшки. Зима сповила його, сховала від холоду й сказала:

—   Чекай весни.

      Прийшла Весна, розповила Хлопчика-Листочка. Він підвівся в манюсінькій своїй колисочці, розпрямив ручки, встав на ніжки й зазеленів.

     Не днями, годинами ріс Хлопчик-Листочок. Ось він став як горобине яєчко, ось уже більший за голубине. Ніжиться Хлопчик-Листочок на сонечку, під дощем купається. Ось уже став дорослий Юнак-Листок. Він гордо тріпотів на весняному вітрі й усе тягнувся вгору та вгору.

     Дивиться раз на світанку Юнак-Листок собі під ноги і бачить щось дрібненьке, коричневе, прозоре — як му­рашина голівка. Приліпилося це дрібненьке, коричне­ве, прозоре до ніжки його.

—   Хто ти такий? — питає Листок.

—   Я твоя колиска, — відповідає дрібненьке, корич­неве, прозоре. — Ось тут і пелюшки твої збереглись.

     Юнак — цей великий, зелений Листок, що тріпоче на вітрі, — нахилився й задумався. Йому згадалося щось невимовно далеке й рідне. Йому згадалась колис­ка. І він став ніжний і сумний.

 

А пісня жива

     У Країні Зелених Луків жив веселий народ-співець. Він ростив хліб і співав пісні. У кожного була ма­ленька сопілка.

     Та ось у Країну Зелених Луків звідкись прийшов Живоїд — Ненавидник Радості. Як тільки хто заспіває чи заграє на сопілці, він підкрадається ззаду, хапає пісню — і в рот. То й назвали його Живоїдом. Там, де він пройде, помирають пісні.

     От уже всі пісні поковтав Живоїд. Залишилась у Країні Зелених Луків одна тільки сопілка. Маленький хлопчик зарив її в землю й сказав пошепки:

—   Помовч, а тоді ми з тобою переможемо Живоїда.

     Все мовчить у Країні Зелених Луків. Радіє Живоїді — Ненавидник Радості. І сонечко померкло...

     Коли це там, де хлопчик зарив сопілку, зазеленіла пшениця, заколосилась. Заспівало колосся, як сопіл­ка. Співає уся земля, співає небо, співає уся Країна, Зелених Луків. Пораділи люди, поробили собі нові со­пілки й знову заграли.

     Живоїд лежав на осонні, об'ївшись пісень. Ледве по­чув він, як усе співає, так і лопнув зі злості.

 

Материнське щастя

     Гарячого літнього дня вивела гуска своїх малень­ких жовтеньких гусенят на прогулянку. Вона показу­вала діткам великий світ. Цей світ був зелений і радіс­ний — перед гусенятами простягнувся величезний луг. Гуска навчала діток скубти молоду травичку. Травичка була солодка, сонечко тепле й ласкаве, моріг м'якень­кий, світ співав багатьма голосами жучків, метеликів, комах. Гусенята були щасливі.

     Коли це налетіла чорна хмара, на землю впали крап­лі дощу. А потім посипались чималі, як горобині яєчка градинки. Гусенята прибігли до мами, вона підняла крила й накрила ними дітей. Під крильми було тепло й затишно, гусенята чули, як нібито звідкись іздалеку долинає гуркіт грому, виття вітру й стукіт градинок, їм навіть стало весело: за материнськими крилами тво­риться щось страшне, а вони в теплі й затишку.

     Потім усе вщухло. Гусенятам захотілось мерщій на зелений луг, але мати не піднімала крил. Гусенята ви­могливо запищали: "Випускай нас, мамо".

     Тихо підняла мати крила. Гусенята вибігли на тра­ву. Вони побачили, що в матері крила зранені, вирвано чимало пір'я. Мати тяжко дихала. Але світ навколо був такий радісний, сонечко сяяло так яскраво й лагід­но, жучки, бджоли, джмелі співали так гарно, що гусе­нятам чомусь і на думку не спало поцікавитись: "Мамо, що з тобою?" І коли одне найменше і найслабше гусеня підійшло до мами й запитало: "Чого в тебе зранені кри­ла?", — вона тихо відповіла: "Все добре, мій синку".

     Жовтенькі гусенята розсипались по траві. Мати була щаслива.

 

Сяйна Вершина і Кам'яниста Стежка

     Подорожній стоїть під високою-високою горою. Вершина покрита вічним снігом, а внизу, біля під­ніжжя, цвітуть троянди. Подорожньому треба підня­тися на високу Вершину. Він рушив у дорогу.

     Іде день, іде другий. До Вершини гори веде вузенька Кам'яниста Стежка. Глянув Подорожній на Вершину. Вона сяє в променях сонця. Другої ночі Подорожній ночував серед холодного каміння.

     Уранці проснувся й знову побачив перед собою Сяйну Вершину. У променях ранкового сонця вона була ро­жева. Пішов далі Подорожній Кам'янистою Стежкою. Важко йому дихати, ледве ноги пересуває. На кам'я­нистій Стежці то камінь гострий, то яма, то вибоїна. Зітхнув Подорожній, витер піт і питає:

—   Скажи, Кам'яниста Стежко, чого так важко то­бою іти?

—   Бо я веду до Сяйної Вершини, — відповідає Кам'яниста Стежка.

 

Поздоровляємо

     Урок у другому класі. Галя підносить руку.

—   Що ти хочеш сказати, Галю? — питає Ганна Олексіївна.

—   У Марійки братик народився, — сповіщає Галя. А Марійка — це її подруга.       Діти оглядаються з ці­кавістю на Марійку. Дівчинка аж знітилася.

—   Як це добре! — каже Ганна Олексіївна, вона під­ходить до Марійки й цілує її. — Поздоровляємо Марійчину маму з сином, а Марійку з братиком.

     У класі тихо-тихо.

—   А що це значить — поздоровляємо? — питає Микола.

—   Це значить, що в Марійчиної мами, у татка й у самої Марійки — велике щастя. Народилась людина — й принесла щастя багатьом людям.

     У Марійчиної мами народився син.

     У Марійчиного тата народився син.

     У Марійки народився брат.

     У Марійчиного дідуся народився онук.

     У бабусі Марійчиної народився онук.

     У дядька Марійчиного народився племінник, небіж.

     А в нас народився новий приятель.

     Он скільки людей стали щасливіші.

     Он скільком людям приніс Марійчин брат щастя.

     Он чого ми поздоровляємо.

     Поздоровляємо  —  це  значить:  радіємо  разом  із Марійчиними мамою й татом, бабусею і дідусем, і з дядьком Марійчиним. Діти радісно загомоніли: —   Поздоровляємо... Поздоровляємо...

 

Дерево для невідомого друга

     Прийшла весна. Першокласники навчилися чита­ти й писати. Вчителька й каже:

— Діти, давайте посадимо деревця на спомин про наше дитинство. Нас у класі тридцятеро — хай кожен посадить своє дерево.

     Діти радо взялися до роботи. Викопали ямки, нали­ли в них води, наносили перегною. Привезли маленькі саджанці — ялинки.

     І вчителька викопала ямку. Але для чого ще одна — тридцять друга ямка? —   Це для хлопчика, що приїде до нас із далекого краю... — каже вчителька. — А може, дівчинка при­їде... Ось ми для невідомого друга й посадимо дерево.

     Посадили класом тридцять двоє дерев і стали догля­дати. Улітку поливали, взимку обгортали снігом, щоб деревам тепліше було. Дерева росли пишні, гіллясті.

     Минав час. Ось уже діти й другий клас закінчили,] третій і до четвертого перейшли — а невідомого друга немає, жоден новий учень не приїхав до села.

     Ті діти вже юнаки й дівчата, вже й школу закінчу­ють, а невідомий друг не приїздить.

     Ялинки виросли, стали стрункі, гіллясті. Напе­редодні закінчення школи прийшли юнаки й дівчата до своєї ялинкової алеї. Прийшли, щоб помріяти про невідомого друга.

     "Не може бути, щоб невідомий друг не зустрівся, — думали хлопці й дівчата. — Хіба може бути самотньою тридцять друга ялинка?"

 

Не варіть курчат

     Малий Тарасик побачив, як квочка встала з гніз­да. Він мерщій заглянув у гніздо й побачив велике диво: з яєчка виглядало курча.

     Квочка напилася води й вернулася на своє місце, а Тарасик сидів, мов зачарований. Він не міг діждатися, коли квочка знов устане. Йому кортіло дізнатися: що там робиться. Невже з кожного яєчка вилізе курча­тко?

     Так воно й сталося. Наступного ранку квочка сиділа вже не в гнізді, а на підлозі. Під нею пищало двадцяте­ро курчаток.

     Зачудований Тарасик тільки хотів запитати матір про диво дивне, аж бачить: мати в руці тримає троє яє­чок. Одне з них вона вже опустила в окріп, а друге ось-ось має опустити.

—   Мамо,   що  ви  робите!   —   скрикнув  Тарасик. Здивована мати обернулась.

—   А що я роблю?

—   Не варіть! — крізь сльози просить хлопчик. — Там же курчатка...

     Мати усміхнулась.

—   У цих яєчках немає курчаток, — мовить вона.

—   А де ж вони беруться? — питає Тарасик, витира­ючи сльози.

 

Чи можна перехитрити сонечко

     Одного разу заходить до класу вчителька й каже:

—   Діти! На колгоспному току лежить пшениця. Скоро почнуться дощі.  Треба занести її в комору. Допоможімо людям.

     Діти з радістю зійшлися після уроків на роботу. Один тільки Павло не прийшов. Всі працювали, а Павло дома сидів. Наступного дня діти й питають Павла:

—   Чого вчора не був? Павло каже:

—   Мама хвора... Треба мамі допомагати...

     Діти й повірили товаришеві. Справді треба матері допомагати.

     Але ось сталося несподіване. На великій перерві до школи приходить Павлова мама. Вчителька саме стоя­ла на подвір'ї. Біля неї гралися учні. І Павло м'яча га­няв.

     Павлова мати підходить до вчительки й просить:

—   Допоможіть, будь ласка. Не хоче мій син нічого робити: ні води не принесе, ні хати не підмете...

     Почувши ці слова, діти оточили Павла й мовчки ди­вилися на нього, не знаючи, що й казати.

     На шкільному подвір'ї стало тихо-тихо. Сонечко зайшло за хмару...

—   Навіть  сонечкові  соромно   стало,   —   сказала Катруся.

 

Чотири аркуші золотого паперу

     На столі лежали чотири аркуші золотого паперу. До столу підійшли два хлопчики і дві дівчинки. Один хлопчик був Чорноокий, а другий Синьоокий. Одна дівчинка була Білокоса, а друга Чорнокоса. Чорноокий хлопчик, глянувши на аркуш золотого паперу, радісно скрикнув:

—   Ой, яка пишна хлібина!

     Він узяв ножиці й вирізав із золотого паперу хлібину. Синьоокий хлопчик, як тільки побачив золотий аркуш, радісно скрикнув:

—   Та це ж півень крилами махає — ось-ось заспі­ває!

     Узяв Синьоокий хлопчик ножиці й вирізав із золото­го паперу півня. Усе в півня золоте: й хвіст, і крила, й гребінець, і голова, навіть очі блищать золотими вог­никами. Білокоса дівчинка, як тільки побачила аркуш золотого паперу, радісно скрикнула:

—   Ой, яке тепле й ласкаве сонечко!

     Узяла Білокоса дівчинка ножиці й вирізала тепле й ласкаве сонечко.

     Чорнокоса дівчинка, глянувши на золотий папір, радісно скрикнула:

—   Ой, яка грізна блискавка!

     Узяла Чорнокоса дівчинка ножиці й вирізала із зо­лотого паперу грізну вогняну стрілу — блискавку.

 

 

НЕ ЗАБУВАЙ ПРО ДЖЕРЕЛО

 

По одному ковтку — найслабішим

     Теплого червневого дня пішли діти до лісу. І ста­лося так, що тільки один Мишко взяв пляшку води, більше ніхто.

     У лісі було жарко. Всім хотілося пити. Вчителька й каже:

—   Треба берегти воду. Немає близько ні криниці, ні струмка. Будемо давати по одному ковтку — тільки найслабішим. А сильні й витримані потерплять.

     Поставили пляшку з водою в траві під дубом. Довго ходили в лісі, шукали квітку, про яку розповіла вчи­телька. У цієї квітки блакитні пелюстки, як весняне небо, а в середині — золота краплинка, мов роса, осві­тлена сонцем. Знайшли одну-однісіньку квітку, жаль було її зривати...

     Зібралися на галявині, слухали казку вчительки, а потім кожен розповідав свою. Пити хотілось усе дуж­че, але хіба міг хто наважитись підійти до пляшки? Адже подумають: ось найслабіший! Всі трималися, терпіли. Про воду ніхто не згадував.

     Сонце схилилося над лісом. З яру повіяло прохоло­дою. Вже й додому пора. Всі рушили додому.

     Мишко ніс пляшку води. Він запитав:

—   Хто хоче пити? Усі мовчали.

 

Віл і Садівник

     У полі працювали Віл і Садівник. Віл, запряже­ний в плуг, орав поле. Повільно сунув він по землі — тягнути було нелегко. Та Віл звик коритися господа­реві. Він знав: як тільки стане, то господар боляче вперіщить його батогом та ще й сіна дасть менше уве­чері.

     А Садівник скопав невелику кам'янисту грядочку, підготував на виноградник. Віл уранці чув розмову гос­подаря й Садівника. Тоді Садівник сказав: "Ця ка­м'яниста грядка навіть волові не під силу". Тепер Віл вухам своїм не вірить: копає Садівник грядку й співає. Із нього піт тече, а він співає, і очі у нього веселі, ра­дісні.

—   Садівниче, тобі важко? — питає Віл, порівняв­шись із ним.

—   Ой, як важко... — відповідає Садівник.

—   То чого ж ти співаєш і очі у тебе такі радісні?

—   Бо я бачу цю мертву кам'янисту діляночку вже скопаною. Бачу на ній виноградні грона. Бачу радість в очах людей.

—   Як же ти все це бачиш? — питає здивований Віл. — Цього ж немає.

—   Якби людина бачила тільки те, що є, вона не була б Людиною. Людина бачить своє майбутнє.

—   Навчи мене, Садівниче, бачити те, чого ще не­має.

—   Добре, — каже Садівник, — зараз я визволю тебе з хомута.

—   Але ж без хомута й батога я не зможу працюва­ти, — благає Віл.

     Садівник тільки розвів руками й подумав: "Той, кого заставляють працювати хомут і батіг, не може бачити майбутнього". Та він цього не сказав, бо Віл все одно нічого б не збагнув.

 

Деркач і Кріт

     Із далекого теплого краю повертався на північ, на нашу землю, маленький Деркач. Це пташка сіренька. Улітку вона виводить у нас діток, а на зиму відлітає в Африку.

     Важко летіти Деркачеві, маленькі в нього крильця. Того він як де летить, а як де й пішки іде. Ось і зараз, опустившись на землю, він ішов і йшов на північ. Іде собі й тихенько пісеньку співає про далекий північний край, про гніздечко під кущем лози на зеленому лузі там його мила батьківщина.

Іде собі, іде й зустрічає Крота. Сидить Кріт у норі, _і висунув мордочку й питає Деркача:

—   Хто ти такий і куди йдеш?

—   Я пташка Деркач, повертаюсь на батьківщину із теплого краю.

     Розповів Деркач Кротові про свою далеку північну вітчизну й про теплу африканську землю.

—   А чого ти не поселишся на тій теплій землі і не живеш там завжди? — питається здивований Кріт. — Чого щороку мандруєш тисячі кілометрів? Ти ж до крові поранив ноги. Тебе скрізь підстерігає шуліка. Що заставляє тебе так поневірятися? Що тебе кличе на холодну північ?

—   Батьківщина, — відповів Деркач.

 

Камінь

     У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля кри­ниці відпочивали подорожні.

     Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Він подумав: "А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю? Ото, мабуть, буль­кне".

     Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло та ще й дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.

     Камінь упав на дно криниці й закрив джерело.

     Вода перестала прибувати.

     Криниця засохла.

     Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо під­земні струмки потекли кудись в інше місце.

     На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він по­летів на інший луг.

Замовкла соловейкова пісня.

     Сумно стало в лузі.

     Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила студена криниця.

     Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.

     "Де ж воно все поділося?" — подумав дідусь.

 

Бо я людина

     Вечоріло. Дорогою ішли два подорожні: батько й малий син. Посеред дороги лежав камінь. Батько не помітив його, спотикнувся й забив ногу. Йому заболі­ло. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши хлопчика за руку, пішов далі.

     Другого дня батько з сином ішли тою самою дорогою назад. Батько знов не помітив каменя, знов спотикнув­ся й забив ногу.

     Третього дня батько й син знов ішли тою самою доро­гою. До каменя ще було далеко. Батько сказав синові:

—   Дивись уважно, сину. Треба обминути камінь. Ось і те місце, де батько двічі спотикнувся й забив ногу. Вони зменшили ходу, але каменя вже не було. На обо­чині дороги сидів сивий дід.

—   Дідусю, — питає хлопчик, — ви тут не бачили каменя?

—   Я прибрав його з дороги.

—   Ви теж спіткнулися й забили ногу?

—   Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

—   Чого ж ви прибрали камінь?

—   Бо я людина. Хлопчик став та й думає.

—   Тату, — питає він, — а хіба ви не людина?

 

Хризантема й Цибулина

     Недалеко від хати росла Хризантема. На спаді літа вона зацвіла ніжним рожевим цвітом і милувала­ся своєю красою, її квіти шепотіли: "Які ми кра­сиві..."

     А поруч із Хризантемою росла Цибулина. Ну, зви­чайнісінька цибуля. На спаді літа Цибулина доспіла, зелене пір'я зів'яло, й від неї відгонило гострим духом. Хризантема зморщила носа й каже:

—   Як неприємно від тебе тхне! Дивуюся, навіщо люди таке й сіють. Мабуть, щоб відлякувати бліх.

     Цибулина мовчала. Проти Хризантеми вона відчу­вала себе простачкою.

     Та ось із хати вийшла жінка й іде прямо до Хризантеми.

Ця затамувала й дух. Певно, що жінка зараз скаже: "Які гарні квіти в Хризантеми!"

     Жінка справді підійшла до Хризантеми і сказала:

—   Які гарні квіти!.. Хризантема аж танула од утіхи.

     Потім жінка нахилилась, вирвала Цибулину, розди­вилася й вигукнула:

—   Яка гарна Цибулина!

     Хризантема нічого не могла збагнути. Вона собі ду­мала: "Невже й Цибулина може бути гарна?"

 

Невиховані й виховані

     У маленькій сільській школі два класи. На вели­кій перерві діти ідуть до шкільної їдальні.

     Куховарка бабуся Марія готує для них молоко. На велику дерев'яну тарілку вона ставить двадцять п'ять склянок молока. Бо в кожному класі — двадцять п'ять учнів.

     На стіл бабуся Марія кладе по двадцять п'ять шма­точків білого хліба, намазаних маслом.

     У їдальні двадцять чотири звичайні склянки, а двад­цять п'ята — велика, удвічі більша від звичайної.

     Першим заходить у їдальню перший клас. Діти бі­жать до дерев'яної тарілки. Мерщій до великої склян­ки тягнеться кілька рук, комусь удається її захопити. Ті, кому не пощастило, заздрять щасливому. Бабуся Марія дивиться на дітей, хитає головою й тихо каже: "Які невиховані ці діти..."

     Потім заходить другий клас. Діти, не поспішаючи, беруть звичайні склянки. Велика залишається на та­рілці.

     Бабуся Марія каже: "Чому ж великої склянки ніхто не бере?"

     Підходить котресь несміливе і, ніяковіючи, бере ве­лику склянку.

     Бабуся Марія лагідно усміхається й тихо каже: "Які виховані ці діти..."

 

Як Павлик списав у Зіни задачу

     Павлик був стурбований. Дома він сидів над зада­чею й не міг розв'язати. Тож до школи Павлик при­йшов зарано, щоб у когось її списати. Бо працювати сам не любив.

     Ось прийшла Зіна. Вона добре вміла розв'язувати за­дачі. Павлик й питає:

—   На скільки питань задача?

—   На троє,  — відповідає Зіна.  — А хіба ти не розв'язав?

—   Не вийшла... Дай списати...

—   Ой, Павлику чого ж ти сам не хочеш працюва­ти? — питає Зіна.

Але таки дала йому свій зошит.

     Павлик став списувати. Одна дія, друга, ось уже тре­тя, а в третій дії він помітив у Зіни помилку. Там, де треба було написати 23, вона написала 32.

     У своєму зошиті Павлик написав правильно, а Зіні не сказав, що в неї помилка.

     Учителька зібрала зошити, щоб перевірити. На­ступного дня їх і принесла.

—   У Павлика "п'ять", — сказала вчителька. —

     Молодець, Павлику, добре попрацював над задачею. А в тебе, Зіно, — "чотири". Помилку зробила...

     Зіна поблідла. Вона глянула на Павлика. Павлик по­червонів і похнюпив голову.

 

Хай я буду Ваша, бабусю

     На краю села живе старенька бабуся Марина.

—   У неї немає нікого-нікогісінько, — часто гово­рить матуся маленькій Марійці. Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.

     Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір'я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї, Марійку.

     Марійка біжить до бабусі, вітається:

—   Добрий день, бабусю.

—   Добрий день, Марійко, — радісно відповідає ба­буся. — Посидь біля мене, дитино.

     Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки, — он скільки мете­ликів там літає. Вабить річка, — який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла...

     Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.

—   Чого ви зітхаєте, бабусю?

—   Бо нікому й слова промовити. Одна я, однісі­нька...

—   Хай я буду ваша, бабусю, — тихо шепоче Марій­ка й цілує її в старечу, зморщену щоку.

—   Добре, дитинко, будеш моя, — усміхається бабу­ся Марина.

     До вечора Марійка бігає в лузі, купається, милуєть­ся метеликами. А тоді й прибіжить на бабусине по­двір'ячко й защебече:

—   Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бі­гати хочеться!

 

Хліб — то праця людська

     Взяв онук у хаті шматок хліба, пішов у садок і став ним спілі груші з дерева збивати. Підходить дідусь і питає:

—   Що це ти робиш, внучку?

     Онук похнюпився й не насмілиться очі підвести. Знає, що робить недобре, але сподівався, ніхто не поба­чить.

—   Візьми в руки той шматок хліба, — звелів дідусь. Підібрав онук шматок хліба.

—   Є в тебе чиста хусточка?

     Витяг онук із кишені чисту хусточку.

—   Загорни хліб у хусточку. Онук загорнув хліб у хусточку.

—   Так і неси цей шматок хліба до хати, поклади його поруч зі своїми книжками. Хай лежить він доти, доки ти виростеш і народяться в тебе діти.   Заповідай тоді своїм дітям і внукам, що хліб — це святиня і зну­щатися над ним гріх.

     Дякую вам за науку, дідусю, — тихо каже онук і несе шматок хліба в хусточці до хати.

     Той шматок хліба він зберігав багато літ. Як виросли його два сини й стали розуміти, що таке праця і честь, він сказав їм:

— Це найдорожча цінність — хліб. Його виростив ваш прадід. Бережіть і шануйте хліб, бо то праця люд­ська.

 

Найкраща лінійка

     Микола й Роман сидять за однією партою. У Миколи за письмові роботи завжди п'ятірки, інколи четвірка. А в Романа — самі трійки.

     Ось і сьогодні роздала вчителька зошити з тим дик­тантом, що вчора писали. У Миколи п'ятірка, а в Романа ніякої оцінки, бо забагато помилок. Написала вчителька: "Треба краще працювати".

     Засумував Роман.

     Після уроку мови пішли діти в майстерню. Там був урок ручної праці. Кожному учневі вчитель дав дощеч­ку й загадав зробити лінійку.

     Микола й Роман працювали поруч. У Миколи вийш­ла лінійка крива, кострубата. А в Романа — рівна, гла­денька, гарна.

     Учитель сказав:

—   У Романа лінійка найкраща. Йому ставлю п'я­тірку. А тобі, Миколо, ніякої оцінки не можу постави­ти. Треба краще працювати.

Засумував Микола.

Закінчився урок. Роман просить учителя:

—   Дайте мені ту лінійку, що я зробив.

—   Бери, — дозволив учитель.

Роман взяв лінійку, приніс її в клас і поклав на пар­ту, поруч із зошитом, у якому за диктант немає ніякої оцінки.

 

Ліхтарник

     Серед зелених луків і дрімучих лісів текла річка. Повновода, глибока, але тиха й ласкава. Багато віків несла вона свої чисті води. Рікою плавали човни й навіть маленькі кораблики.

     Жив на березі ріки старий ліхтарник. Увечері сідав пін у човник, плив на середину ріки, засвічував ліхтар. До світанку блимав посеред ріки вогник, показував до­рогу мандрівникам. Лагідно хлюпались об берег хвилі - тішилась ріка: люблять її люди, й вона людям по­грібна.

     Та ось людям знадобилося багато дощок на столи й стільці. Вирубали вони ліси по берегах ріки. Здалося також людям, що зелені луки — це непотрібні розко­ші. Зорали луки, посіяли кукурудзу.

     Виснажилися студені джерела, задихнулась від спраги ріка й померла. Кілька років на тому місці, де плавали човни й кораблики, весною дзюрчав струмок, а згодом і він засох. Перетворилося русло ріки на го­род. Про річку нагадував тільки стовп, до якого ліхтар­ник за звичкою щовесни прикріплював ліхтар. Але над ним усе рідше збиралися хмари. Палючі вітри приліта­ли з пустелі й стукали в хати людей.

     Як тільки на землю сідали сутінки, старий ліхтар­ник ішов на капустяне поле й засвічував на стовпі ліхтар.

     Маленький Сергійко і питає:

—   Дідусю, навіщо ви засвічуєте ліхтар? Ріки ж дав­но немає.

—   Щоб люди краще бачили свою дурість.

 

Не загубив, а знайшов

     Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому нову лопату й сказав:

— Іди, сину, в поле, відмір ділянку сто кроків уз­довж, сто впоперек і скопай.

     Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копа­ти він ще не вмів. Важко було попервах, поки руку на­бив та й до лопати приловчився.

     Наприкінці робота ішла все краще й краще. Та коли син застромив лопату в землю, щоб перевернути остан­ню скибу, вона зламалась.

     Вернувся син додому, а на душі неспокійно: що ска­же батько за таку шкоду?

—   Пробачте мені, тату, — каже син. — Я вчинив збиток. Лопата зламалась.

—   А копати навчився? Копати тобі наприкінці було важко чи легко?

—   Навчився, — каже. — І копати наприкінці було легше, як на початку.

—   То ти не загубив, а знайшов.

—   Що ж я знайшов, тату?

—   Бажання трудитись. Це найдорожча знахідка.

 

Чорнобривці

     Тихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитно­му небі — ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця. Я питаю:

—   Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі? Бабуся всміхнулася й каже: Щоб жити вічно.

Я не міг цього збагнути. Як це — жити вічно? Бабуся каже:

—   Ходімо до саду.

     Пішли ми до саду. Там доцвітали чорнобривці. Бабуся зібрала жменьку сухого насіння квітів, зав'язала у вузлик.

—   Почекай до весни, — зрозумієш, — сказала вона \ й поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий ку­точок.

     Настала весна. Ми з бабусею посіяли на грядці насін­ня. Зійшло, піднялося, зацвіло. Які вони красиві, ці чорнобривці. Кращі, ніж восени.

—   Ось і людина живе, щоб вічно жила її краса — сказала бабуся. — Батьки живуть, щоб виховувати ді­тей. А діти потім народжують своїх дітей, щоб вічно жив людський рід.

—   А для чого живе людський рід? — знову питаю я.

—   Для щастя.

 

Є ще одне найніжніше деревце

     Мама з Катрусею поливають яблуньки в саду. Десять яблуньок, під кожну — по десять голубеньких відерець. Щоб зеленіли, квітли й родили.

Катруся вже кінчає перший клас, вона добре вміє рахувати. І ось за її підрахунками виходить; під яб­луньку вже вилили десять голубеньких відерець, а мама виливає одинадцяте.

—   Скільки ж треба вилити під кожну яблуньку? — питається Катруся.

—   Десять, — відповідає мама.

—   А чого ж ви під кожну яблуньку вливаєте ще й одинадцяте відерце? — дивується Катруся.

—   Бо є ще одне — найніжніше деревце... — каже, усміхаючись, мама. — Його теж треба полити, щоб віч­но зеленіло.

—   Що ж це за деревце?

—   Совість.

 

Дві лопати

     Господар купив дві нові сталеві лопати. До одної приробив лопатище й вона стала трудівницею. Нею ко­пали город, сікли буряки на корм худобі, весною вико­пували ямки на дерева, зимою зчищали кригу зі схо­динок.

     А друга лопата стояла собі без діла в комірчині.

Минув рік, два, минуло п'ять, десять, тридцять літ. Перша лопата трудилась, а друга ледарювала.

     Минуло п'ятдесят років. Господар став старий. Гля­нув він якось на лопату-трудівницю й каже:

—   Он як, та ти вже старенька стала, стерлась, уся в дірочках... Пора на відпочинок.

    Зняв господар лопату-трудівницю з держака й по­клав у комірчину під лавку. Ось тут і зустрілися дві ло­пати — трудівниця й нероба. Ледащиця пізнала свою сестру й каже:

—   Он як, ти вже непотрібна господареві. Яка ж ти стала ветха та худа...

—   І тобі не соромно так говорити!.. — обурилася лопата-трудівниця. — Глянь на себе — ти ж проіржаві­ла наскрізь! Я стерлась від роботи, а ти з’їржавіла від неробства.

—   А що таке робота? — здивовано питає лопата-ле­дащиця.

     Лопата-трудівниця стала розповідати їй про тран­шеї, викопані під фундамент великого будинку, про глибоку криницю, про греблю... Та лопата-ледащиця нічого не могла зрозуміти. Вона запитала:

—   Чого я цього нічого не розумію? Ми ж розмовля­ли з тобою одною, лопатною мовою.

—   Ти цього не збагнеш, бо ти не була ніколи в люд­ських руках.

 

Як заходить сонце

     Вчитель і хлопчик любили дивитись, як заходить сонце. Щодня вечірньої години вони приходили на око­лицю села, сідали на вершині високої степової могили й дивилися, як сонце сідає за обрій.

     Ось уже три дні хлопчик бачив одне й те ж: над вог­ненним диском сонця в блакитному небі плаває легень­ка хмаринка. І позавчора, і вчора, й сьогодні...

—   Учителю, — питає хлопчик, — скажіть, будь лас­ка, чи ту саму хмаринку ми бачимо ось уже три дні?

—   Ні, не ту саму. Вчора не та, що позавчора, сьогод­ні не та, що вчора.

     Хлопчик замислився. Вогненний диск сонця опус­кався за обрій. Ось від нього лишилась тільки багряна смужечка, потім — одна іскрина, потім і та згасла.

—   Учителю, — питає хлопчик, — куди поділося вчора, позавчора?

     Учитель обняв хлопчика й ласкаво погладив його по голівці.

 

Добре слово

     Була собі дівчинка Оля. Коли їй виповнилось п’ять  рочків, вона занедужала. Простудилась і злягла. Кашля­ла і танула на очах.

     До нещасної дівчинки стали приходити родичі — Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив що-небудь смачне і поживне: липовий мед і солодке масло, свіжі лісові ягоди та горіхи, перепелині яєчка та бульйон із курячого крильця. Кожен казав: "Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям — і недуга втече у глухі ліси й на болота".

     Оля їла медові щільники й солодке масло, лісові яго­ди та горіхи, перепелині яєчка та бульйон із курячого крильця. Та нічого не помагало. Дівчинка вже ледве підводилась із постелі.

     Якось біля її ліжечка зібрались усі родичі. Дев’яностолітній  дідусь Панас і каже:

— Чогось їй ще не вистачає. А чого — і сам не зба­гну.

     Коли це відчиняються двері — й до хати заходить столітня прабабуся Надія. Про неї забули родичі, вже багато років сиділа прабабуся Надія дома, нікуди не ходила й ніде не бувала. Та як почула, що занедужала правнучка, одважилась перевідати.

     Підійшла до ліжечка хворої, сіла на стільчик, взяла Олину ручку в свою зморщену маленьку руку і каже:

— Немає в мене ні щільників медових, ні масла со­лодкого, ні свіжих лісових ягід і горіхів, ні яєчок пере­пелиних, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-однісінький подарунок — щире бажання. Одне бажання лишилося в мене в серці — аби ти, моя квіточко, виду­жала й знову раділа ясному сонечку.

     Така могутня сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине сердечко забилось частіше, щічки стали рум'яні, в очах спалахнули радісні вогники.

     Ось чого не вистачало, — сказав дід Панас. — Добро­го слова.

 

Кінь утік

     Це було в четвертому класі. Всі схилились над зо­шитами. Учитель дав задачі — і діти працювали само­стійно.

     На останній парті сидів Вітя. Він уже закінчував розв'язувати, як на парту впала записка.

     "Знову, мабуть, від Петрика, — подумав собі. — Знову просить ковзани. Чого я маю весь час йому їх да­вати?"

—   Іване Петровичу, — сказав Вітя, — мені хтось за­писку кинув... Хіба ж можна записки на уроці писати?

—   Записки на уроці писати не можна, — відповів Іван Петрович. — Але як уже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві недобре, Вітю. Записка — це ж таємниця, що мусить бути відома тільки тобі й твоєму товаришеві. А ти розкриваєш свою таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш... Ой, як же тобі не соромно...

     Вітя почервонів. Тепер йому стало ясно, що він би пі­шов з доносом на товариша.

     У класі тиша. Хлопці час від часу піднімали голови, позирали на Вітю, і в їхніх поглядах він бачив подив та обурення.

     Розгорнув записку й прочитав: "Вітю, — писав Петрик, — я намалював вогнегривого коня. Як хочеш, дам тобі".

     На перерві підійшов до Петрика.

—   Давай коня... — сказав.

—   Кінь утік... — тихо відповів Петрик.

МАТЕРИНЕ ПОЛЕ

 

Материне поле

     У матері було два сини — старший і молодший.

     Коли поженилися сини, дала мати кожному з них ниву. Були ці ниви поруч. Сталося так, що старшому синові дісталася нива на один крок ширша, ніж молод­шому.

     Затаїв молодший син образу, бо на три мішки менше пшениці збирав щороку, ніж старший.

     З кожним роком образа ставала все глибша, аж поки й переросла в ненависть. Зненавиділи брати один одно­го. Стали уникати вони зустрічей. Коли старший пра­цював на ниві, молодший не виїздив у поле. Коли мо­лодший був на ниві, старший сидів дома.

     А мати жила далеко за лісом. У неї була там своя нива, де вона працювала, скільки здужала.

     Через людей чула, що її сини ненавидять один одно­го. Кілька разів приїздила їх помирити, але нічого не виходило. Не хотів і слухати старший син, щоб півкро­ку поля віддати молодшому.

     Та ось одного гарячого літнього дня, напередодні жнив, почули сини новину: прилетіла з чужого далеко­го краю чорна сарана, сіла на материну ниву й поїла хліб дощенту.

     Приходить старший син до молодшого та й каже:

—   Ти чув, брате, про материне горе?

—   Чув, — відповідає молодший син.

—   Що ж думаєш робити?

—   Миритися нам треба, ось що, — каже молодший син.

—   Так я тому й прийшов до тебе, — радісно мовить старший брат. — Коли на материнському полі горе — тре­ба забути нам про сварку й закопати в землю ненависть.

     А тоді й подумали: "І для чого нам ця межа? Хай поле наше буде спільне. Краще ділитися зібраною пше­ницею".

     Так і знищили брати межу. Скосили пшеницю, об­молотили, поділили натроє. По одній частці залишили собі, а третю матері відвезли.

     Бо коли на материнському полі горе — треба забути про суперечки, образи, ненависть.

 

Людина з Гарячим Серцем

     Вузенькою стежкою ішли два подорожні. По один бік — хлюпотіли хвилі синього моря, по другий — стояли сиві гори.

     Ішли подорожні вже давно. Вони шукали Красу. Один із них — Людина з Гарячим Серцем, другий — Людина з Холодним Серцем.

     Людина з Гарячим Серцем глянула на море — і очі її стали захоплені й ласкаві. Вона й каже:

—   Яке воно сильне, могутнє і вічне — море. А Людина з Холодним Серцем каже:

—   Так, багато води.

     Прийшли подорожні до сірого каменя. У Людини з Гарячим Серцем радісно засяяли очі.

—   Глянь, яка гарна квітка. Це ж і є та Краса, що ми шукаємо.

—   Де ти бачиш ту квітку? — дивується Людина з Холодним Серцем. — Це ж сірий камінь.

—   Так, камінь, але в ньому квітка троянди, — каже Людина з Гарячим Серцем. — Треба тільки відкинути зайве — і квітка заграє.

     Людина з Гарячим Серцем багато днів лупала й теса­ла сірий камінь. А Людина з Холодним Серцем сиділа на березі та із сумом в очах дивилася на море.

     Нарешті з-під скалок каменя показалася гарна-прегарна квітка. Світ затамував дух та вдивляється в Кра­су, визволену із кам'яного полону. Навіть гори підня­лися вище. Навіть хвилі морські притихли, безбереге море стало мов дзеркало.

     Тільки Людина з Холодним Серцем була байдужа. Вона доторкнулася пальцем до квітки, попробувала нігтем і сказала:

—   Так, міцний камінчик...

 

Звичайна людина

     Є в сухому степу колодязь. Біля колодязя — хат­ка. В ній живуть дідусь із внуком.

     Біля колодязя на довгій вірьовці відро. Ідуть подорожні, заїжджають до колодязя, п’ють воду, дякують дідусеві.

     Стерлась вірьовка, перервалась, упало відро в глибо­кий колодязь.

     Немає в дідуся другого відра. Нічим води витягти, щоб попити.

День не п’ють води дідусь із онуком, два дні не п’ють. Мучаться від спраги.

     На третій день уранці проїжджає повз дідусеву хати­ну подорожній з настороженими очима. На возі в нього побачив дідусь відро під соломою.

Глянув подорожній з настороженими очима на колодязь, глянув на дідуся з онуком, ударив коней батогом і поїхав.

—   Що це за людина? — питає онук дідуся.

—   Це не людина, — відповідає дідусь.

     Опівдні проїжджає повз дідусеву хатину подорож­ній з байдужими очима. Дістав з воза відро, прив'язав до вірьовки, витяг води, напився, дав попити дідусеві й онукові, решту води вилив у сухий пісок, відро забрав та й поїхав.

—   Що це за людина? — питає діда онук.

—   Це не людина, — відповідає дідусь.

     Увечері проїжджає повз дідусеву хатину подорож­ній з добрими очима. Дістав з воза відро, прив'язав до вірьовки, витяг води, напився й поїхав, а відро так і стоїть на цямрині.

—   Що це за людина? — питає онук.

—   Звичайна людина, — відповідає дідусь.

 

Яблунька і літо

     Юрко й Мишко весною посадили біля школи яб­луньку. І домовились: на канікулах будуть навідувати­ся до школи й поливати її. Скажімо, так: сьогодні по­ливатиме Юрко, завтра — Мишко, потім знов Юрко, потім Мишко. Ростиме собі яблунька — сил набирати­меться.

     Настали канікули.

     "Сьогодні мені поливати яблуньку... — подумав Юрко. — Та хіба їй що станеться, як один день не поли­ти? Завтра прийде Мишко й поллє..."

     Настав Мишків день. Далеченько жив Мишко від школи. Він собі й подумав:    "Учора ж поливав яблуньку Юрко... Нічого їй не станеться, як один день не поли­ти. Завтра знову Юрків день, він трохи ближче від шко­ли живе, хай собі й поливає".

     Минали дні, Юрко надіявся на Мишка, а Мишко на

Юрка.

     Кілька днів яблуньку ніхто не поливав.

     А щодня приходив до школи Андрійко, що вже те­пер другокласник. Він годував рибок у шкільному ак­варіумі. Бачить хлопчик, ніхто яблуньки не поливає, ось-ось засохне. Він і став її щодня напувати. Зеленіє яблунька, сил набирається.

     От і перше вересня. Прийшли діти до школи. Не тер­питься Юркові узнати: а чи поливав же Мишко? І Мишкові хочеться дізнатися: чи Юрко поливав?

     Почимчикували хлопці до яблуньки. Ідуть і мов­чать. А як побачили, що вона зеленіє, кожен із них горів од сорому й потупився в землю. Бо кожен думав: "Це ж тільки я не поливав, а товариш мій поливав".

     Так і стояли хлопці перед яблунькою, схиливши го­лови, аж поки пролунав дзвінок.

 

Висока гора до неба

     В одної нещасної жінки народилося двоє синів-близнят. Коли їм було сім років, Мати дала їм відра, взяла за руки й сказала:

—   Ходімо, сини, здобувати розум.

     Ішли вони день, ішли другий, а на третій прийшли до високої гори.

—   В оцій горі, — сказала Мати, — маленькими зо­лотими піщинками розсипано розум.  Щоб здобути його, треба назбирати повне відро золотих піщинок. І дала синам по маленькій ложечці.

     Близнята були дуже схожі один на одного: сині очі, чорні брови, біле лице... Але душею були різні. Один — Працьовитий, другий — Ледачий.

     Ледачий узяв відро, ложечку й каже:

— Піду до річки — ловитиму рибу та юшку вари­тиму.

     А Працьовитий сів під високою горою та й пересипає ложечкою землю з місця на місце. Набере, висипле, гляди, інколи й упаде золота піщинка. Він ту піщинку й покладе в відро.

     Минуло багато років. Ледачий згадав свого Працьо­витого брата. Піду, думає, подивлюся, чи він хоч живий.

     День іде, другий, а на третій приходить до гори. Але гора зовсім не там, де була раніше. Стоїть біля неї Працьовитий брат, а біля нього повне відро золотих пі­щинок.

     Здивувався Ледачий. Але дотямив, що його Пра­цьовитий брат пересипав цілу гору й здобув розум. А він, Ледачий, тільки й навчився ловити рибу та юшку

варити.

—   Що ж ти тепер робитимеш? — питається Ледачий

брат Працьовитого.

—   Піду здобувати матері щастя.

—   За золото купиш? — питається Ледачий брат.

—   Щастя не купується, — відповів Працьовитий, підняв відро із золотом, махнув ним — і піщинки зо­лоті знову розсипалися по землі. Щастя здобувається працею.

 

Сім ножів

     На кухні великої їдальні поклали в буфет сім ножів. Сім великих гострих ножів для капусти.

     Уранці прийшли на роботу шість кухарок. Кожна ви­брала собі ножа. Вони цілу зиму різали капусту. Як закін­чили роботу, поскладали ножі в буфет і пішли додому.

     Ніж, який пролежав без діла, запитав:

—   Чим ви пахнете? Щось дуже смачне...

—   Капустою, — гордо відповіли ножі, що працюва­ли цілий день.

     Наступного дня шість кухарок прийшли ранесенько й кожна взяла ножа — того, яким працювала вчора.

     Ніж, що першого дня пролежав без діла в буфеті, здивувався:

—   Чого мене ніхто не бере? Хіба я не такий, як інші? Яка вона, та капуста?

     Увечері ось приходять додому ножі, що капусту шат­кували. Втомлені, але горді зробленим. А цей лежень їх і питає:

—   Чого мене ніхто не бере? Невже людям не одна­ково, яким ножем працювати? Я ж гостріший за вас.

     Минали дні, тижні, щоранку шість робітниць брали в буфеті свої ножі, а сьомий лежав і лежав без діла — гострий, блискучий, але нероба.

     Якось увечері він запитав свого сусіду:

—   Як кухарки пізнають ножі?

     І сусіда розповів йому дивну річ. Виявляється, но­жа, яким кухарка хоч день попрацює, вона називає своїм. І потім не хоче брати ніякого іншого.

—   Чого це так? — питає лежень.

—   А того, що без людської руки ніж — ще не ніж, а просто шматок металу. В кожного з нас людина зали­шає щось від своєї руки.

     Лежень не міг цього зрозуміти. Він байдужно бли­щав своїм гострим лезом.

 

Не забувай про джерело

     Бачите, діти, ось цей спалений сонцем пус­тир у долині? — питає учитель.

—   Бачимо, — відповідають діти.

—   Тож послухайте бувальщину. Ось тут, на місці цього пустиря, багато років тому був глибокий ставок — аж до села, що розкинулось ген під горою. Можна було випливти човном на середину й веслувати аж до он тих дубів, їх тоді там багато було, а тепер три лишилося, та й ті усихають... На березі верби росли. В лісі водились білки.

     То старовинне козацьке село. Викопали ставок запо­рожці після битви під Жовтими Водами. І поселились на його березі. Та стали помічати, що ставок мулом за­носить. Зійшлися селяни на сходку й ухвалили: кожен, хто скупався в ставку чи помилувався його красою, му­сить набрати відро мулу й винести аж туди, за балку, й висипати в поле.

     Люди й дотримувались цього розпорядку. Над ста­вом на вербових кілках, висіли дерев'яні відра. Для до­рослих чоловіків — великі, як половина нинішньої бочки. Для жінок, підлітків — менші. Для дітей — ма­ленькі. Тільки той, що був у матері на руках, не платив працею за радість і задоволення.

     Ставок ставав чистіший і глибший. Та ось хтозна звідки приїхала в село сім'я (батько, мати, четверо синів і дві дочки), яку прозвали Неприкаяними.   Поселились вони на околиці, недалеко від ставка. І до­рослі, й діти з весни до осені купалися в ставку, а за відра й не брались. Спочатку люди якось не звертали на те уваги. А потім стали помічати, що чимало підліт­ків так само робить: купаються, а мулу не виносять.

     Старі люди брались повчати молодь: "Що ж ви роби­те?" А підлітки їм:

—   Раз Неприкаяним можна, то й нам не гріх. Поганий приклад виявився перехідним. Багато під­літків, а потім і дорослих стали приходити купатися після смеркання, щоб ніхто не бачив...

     Старі хитали головами, та вдіяти нічого не могли. Дерев'яні відра, що висіли на вербових кілках, розсохлись, розсипались, а потім зникли. Старий звичай забули.

     Кожному думалось: "На мій вік вистачить". Та ставок мілів, перетворювався на болото, заростав бур'яном.

     Настав час, коли вода тут затримувалась тільки вес­ною. А потім і того не стало.

     І ставок щез.

     Тільки спогад про нього зберігся.

     Подумайте над цією бувальщиною, діти.

     Напившись води, не забувай про джерело, з якого вода витікає.

 

Чотири вітри і материнське горе

     Під Полтавою живе мати Марія, мати чотирьох синів — Остапа, Миколи, Сергія і Юрія. Всі чотири сини її загинули в битві за рідну Вітчизну.

Щонайстарший Остап — чорновусий і чорноокий — поклав голову на півночі, десь у холодному Білому морі.

     На рік молодший від нього — білявий і синьоокий Микола — поліг десь далеко на сході, в бою за Волгу.

     Ще на рік молодший — русявий, з очима, як терен, що покритий росою, — Сергійко, загинув у теплому Чорному морі, на півдні.

     А найменшенький, сімнадцятирічний Юрасик, то­ненький, мов очеретина, такий же чорноокий, як і Остап, похований на заході, в Карпатських горах.

     Вийде на світанку мати Марія та й прислухається, звідки вітер сьогодні.

     Як із півночі вітер, каже мати Марія: "Сьогодні мені від Остапа чорноокого вісточка..."

     Як зі сходу повіє, каже мати Марія: "Сьогодні від Миколи синьоокого вісточка..."

     Як із півдня вітрець подихне, каже мати Марія: "Сьогодні від Сергійка терноокого вісточка..."

     Як із заходу вітер тривожний зашумить у листі то­полі каже мати Марія: "Сьогодні мені найменшенький, мій Юрасик, дитятко моє шле вітаннячко..."

     А як тиша навколо, як лист не шелесне, як билинка не колихнеться, — біль стискає материне серце. Вийде на шлях полтавський мати Марія, гляне на далекий об­рій, і тихо шепочуть її уста:

—   Чом забули за мене, сини мої любі?

     І летить над світами, як зозуля, материн зойк, і така могутня сила болю того материнського, що вже через мить прилітає ласкавий вітер — чи то з заходу, чи то з півдня, чи то зі сходу, чи то з півночі, — і пестить мате­рину сиву косу.

     І теплішають очі матері Марії, і знову стають молоді, тільки горе ніколи їх не лишає, бо вічне те горе, як віч­не сонце, як вічна любов материнська.

 

Наталочка

     Наш п'ятий "Б" вчителі називають страшним. Багато в нас шалиганів усяких. Ось Мишко: спіймає муху, в чорнило вмочить і пустить її на парту сусідові. Муха повзе й чортика на парті малює, а хлопці сміються. А то якось Мишко в себе на лобі півника намалював...

     А Федько одного разу на уроці тихенько вистрибнув у вікно, сів на дереві й там диктант пише. Під кінець уроку вскочив до класу, сів за партою й здає вчителеві зошит. Учитель дивується:

—   Тебе ж не було в класі! Де ти взявся? А всі регочуть.

     Петько вміє співати як цвіркун. Раз було так заспі­вав, що й учителька заслухалася.

—   Де він тут живе? — каже. — Ввечері прийду по­слухати. Люблю, як цвіркун співає.

     Ми так і не збагнули, пожартувала вчителька чи справді повірила, що в класі цвіркун завівся.

     У Грицька сорочка завжди в чорнилі...

     Та ось навесні до нашого п'ятого "Б" прийшла нова учениця — Наталочка. Синьоока, з великою білявою косою. А погляд такий ласкавий та добрий, що хлопці наші його не витримують, очі долу опускають.

     Що ж воно сталося в нашому класі? Замовкли, при­тихли всі шалигани. То було Мишкові місяць загаду­ють постригтися, він мов і не чує. А це сам постригся. Люстерко в кишені носить. І півників на своєму лобі не малює. Федько з усіх предметів зошити позаводив. Петькові хтось шепнув на уроці: "Заспівай по-цвіркунячому..." — то й схопив за те стусана. А в Грицька (диво дивне!) сорочка чиста-чистісінька.

     І що воно сталося в нашому п'ятому "Б"?

 

Що буде, як зупиниться час

     Було це давно. В одній сільській школі вчився хлопчик Василько. Школа була маленька. Працював у ній один учитель, і всі діти вчилися в одній кімнаті.

     Настало літо. Василько закінчив другий клас і з гор­дістю сказав татові й мамі:

—   Тепер я вже третьокласник.

     І ще розповів про те, що вчитель, від'їжджаючи ку­дись у відпустку, доручив йому дуже велике діло. В манюнькій кімнатці, що звалась учительською, висів го­динник — ходики. Вони весело цокали — відлічували час. Час минав, і на довгому ланцюжку, що висувався звідкись із середини годинника, опускалася гирка. За добу вона опускалася так низько, що годинник зупи­нився б, якби ніхто не підтягнув її вгору.

—   Ось тобі ключ, Васильку, — сказав учитель. — Щоранку приходь, відчиняй школу, заходь в учитель­ську й підтягуй гирку. Як забудеш — станеться біда.

—   Яка? — злякався Василько.

—   Зупиниться час.

     Василь аж завмер, так здивувався. Не знав, чи жартує учитель, чи каже правду. Щось підказувало хлопчикові, що це таки жарт. Але, може, й насправді таке трапиться. Хто його знає... Може, й справді зупиниться.

     Василько задумався: "Що воно буде, як зупиниться час?" Він силкувався уявити, яке може скоїтися лихо, та роздуми його ні до чого не привели. Але щоб не ста­лося біди, він уставав ранесенько, приходив до школи, відчиняв її і, прислухаючись до рівного цокання ходи­ків, радо переконувався: час іде.

     Потім підтягував гирку, зачиняв школу і йшов додому.

     Був ранній ранок. Село прокидалося. Василько усмі­хався. Він знав, що і спокійний, радісний ранок, і тихо­мирні люди, і жваве теля, що вирвалося з подвір'я на вулицю, — все це існує тільки завдяки тому, що він підтягнув гирку ходиків, і час, на щастя, не зупинився.

 

Запитав у бабусі

    У Павла, жвавого, пустотливого, непосидющого четвертокласника дідусь загинув на фронті. Дома, в старовинній скрині, бабуся зберігає його ордени й ме­далі.

     А недавно намалювали великий портрет дідуся й повісили в класі, напроти Павлової парти. У Павла за­палали радісні вогники в очах, коли він побачив діду­ся, мов живого.

     Але через деякий час радість перейшла на гіркоту. Буває ж таке: не виконаєш завдання — учитель і до­рікає:

—   Як тобі не соромно, у тебе ж дідусь герой, ти ж сидиш напроти його портрета!

     А то якось Павло поставив на парту уламок дзер­кальця й ну пускати сонячних зайчиків. Сусідка по парті, Оленка, шепче:

—   Хіба можна так вести себе на уроці? Хіба твій ді­дусь пускав сонячних зайчиків?

     Гірко й тяжко стало Павлові. А в суботу вчителька сказала:

—   Сьогодні підемо до лісу. Біжіть мерщій додому, віднесіть книжки й візьміть їжу.

     Павло підійшов до відчиненого вікна, вистрибнув надвір і вже хотів бігти додому, аж назустріч йому вчи­телька (і коли вона встигла вийти з класу?):

—   Хіба ж так учні роблять? Запитай у бабусі: чи стрибав коли-небудь у вікно твій дідусь?

     Наступного дня Павло підносить руку:

—   Я запитував у бабусі...

—   Про що? — вже й забула вчителька.

—   Запитував, чи не стрибав дідусь у вікно.

—   Ну, й що вона тобі сказала?

—   У вікно ні. А через димар таки раз вилазив, коли його після уроків залишили.

 

Перед Справедливим Суддею

     В одній людській громаді був такий звичай: коли людині, що прожила життя, наставала година помира­ти, вона поставала перед Справедливим Суддею, і той вирішував, що залишиться в світі від неї: повага спів­громадян, любов, шана, вічна слава чи всього-на-всьо­го маленька згадка.

     І ось настав час помирати Працьовитій Людині. При­йшла вона до Справедливого Судді. Той і питає:

—   Скільки літ прожила ти на світі?

—   Дев'яносто дев'ять, — відповідає Працьовита

Людина.

—   Показуй свої роки.

     А Працьовита Людина щодня садовила по одному дереву. Скільки днів вона прожила, стільки й дерев ви­росло. Повела Працьовита Людина Справедливого Суд­дю, стала показувати дерево за деревом. Багато днів минуло, поки   Справедливий Суддя оглянув ліс, що ви­ростила Працьовита Людина. Оглянув і сказав:

—   Гарно ти прожила життя. Нехай залишиться від тебе у світі вічна слава.

     Спокійно померла Працьовита Людина. Приспіла година помирати Неробі.

—   Скільки літ ти прожив на світі? — питає у нього Справедливий Суддя.

—   Дев'яносто дев'ять, — відповідає Нероба.

—   Показуй свої роки.

     А Неробі й показати нічого. Побачив Справедливий Суддя перед собою порожнє місце.

—   Ну, що ж, нехай залишиться від тебе забуття, — вирішив Справедливий Суддя.

     Нероба помер, і тої ж миті люди про нього забули.

 

Бо за морем — чужина

     Один добрий господар Хлібороб мав родючу ниву. Щороку сіяв на ній пшеницю. Було, як тільки вона до­спіє, скосить її, а на стерню прилетить Журавель — ко­лоски збирає. І дякує Хліборобові, що такої доброї пашниці надбав.

     Та ось настав тяжкий рік. Ціле літо не було дощу. Ледве викинула колос пшениця та й згоріла на пні.

     Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою.

—   Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель.

—   Оратиму та сіятиму пшеницю, — каже Хлібороб. Задумався Журавель, не вірить. А Хлібороб справді ниву оре, пшеницю сіє.

     Минула зима, настала весна. Зазеленіла нива. Та знову спіткало Хлібороба велике горе. Знову ціле літо не впало на землю жодної краплини дощу. Ледве вики­нула колосок пшениця та й згоріла на пні.

     Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засох­лою нивою Худий, чорний, тільки очі блищать. Коло нього діти й дружина — теж худі та чорні, бо їсти нічо­го. Сидять над засохлою нивою, а біля них мішечок із зерном стоїть.

—   Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель, як і минулого року.

—   Оратиму та сіятиму пшеницю, — каже Хлібо­роб.

—   Навіщо ти сили марно тратиш і зерно губиш? — питається Журавель. —   Спечіть хліба з тієї пшениці та їжте, бо з голоду помрете. Та линьмо зі мною за море, там і земля родюча, й посухи немає.

—   Не підемо нікуди, — каже Хлібороб.

—   Не підемо нікуди, — кажуть діти.

—   Не підемо нікуди, — каже мати.

—   Чому не підете? Ви ж голодні, вже два роки посуха.

 

Прогаяний день

     Мама йшла на роботу рано, до сходу сонця. Вона розбудила Петрика й сказала:

— Сьогодні в тебе почалися канікули. Але гаяти часу не можна. Ось тобі робота на сьогодні: посади біля хати дерево й прочитай цю книгу про Далекі Сині Гори.

Мама показала, де викопати дерево, поклала на стіл книжку про Далекі Сині Гори й пішла на роботу.

     Петрик подумав: "Посплю ще трохи". Ліг, задрімав, потім заснув міцно-міцно і снилося йому: біля хати ви­росло дерево, яке він посадив, а Далекі Сині Гори стали зовсім недалекі й стоять над самісіньким ставком.

     Прокинувся Петрик — ой, лишенько! Сонце вже се­ред неба.

     Хотів зараз же до роботи взятися, та подумав: "Ще встигну..."

    Сів під грушею. Думає: "Ось посиджу ще трохи та й почну".

     Потім пішов у садок, ягоди їв, за метеликом ганяв­ся, потім знову під грушею сидів.

    Прийшла мати ввечері й каже:

—   Показуй, що зробив, сину.

     А Петрикові нічого показати. Соромно йому й матері в вічі дивитися.

—   Ходімо, сину, покажу тобі, що люди зробили за той день, що ти прогаяв.

Взяла мама сина за руку й повела. Підводить до од­ного поля й показує:

—   Вчора тут була стерня, а сьогодні рілля. Тут пра­цював тракторист. А ти байдики бив.

     Підвела до колгоспного двору, показує багато-багато ящиків з помідорами й каже:

—   Ці помідори вранці були на полі, а тепер у ящи­ках. Завтра їх повезуть у місто. Це робила я з жінками. А ти байдики бив.

    Підвела до великої-великої купи зерна.

—   Це зерно вранці було в колосках. Хліб скосили й змолотили, зерно привезли на тік. А ти байдики бив.

     Підвела до стінки, вимурованої з цегли.

—   Тут вранці був тільки гранітний фундамент, а те­пер мур стоїть. Це муляри працювали. А ти байдики бив.

     Підвела до великого кам'яного будинку, зайшла з сином. На полицях — паляниці, калачі. Усе пахло хлі­бом.

—   Це пекарня, — сказала мама. — Ці хлібини вран­ці бути ще борошном, а тепер сам бачиш. Цілий день трудилися пекарі. А ти байдики бив.

     От що таке прогаяний день.

 

На другий рік

     Був собі хлопець Федько. Була в нього одна мати, а батька не було. Нікому й заставити вчити уроки. Загадує вчителька дома читати, писати, розв'язувати задачі, а Федько гуляє.

     Часто викликали до школи Федькову маму. Жалі­лися вчителі: вчиться погано. Мати плакала, а син сто­яв, похнюпивши голову.

     На літо давали йому завдання, і він сяк-так їх вико­нував. Ледве-ледве переводили його з класу в клас.

     Так дійшов Федько до третього класу. Сказала вчи­телька:

—   Не переведу тебе до четвертого... Усі читають добре, а ти й читати не вмієш... І пишеш дуже погано. Настав останній день навчання. Останній урок у тре­тьому класі. Оголошує вчителька: всіх переведено, а Федько залишається на другий рік.

     Тихо-тихо стало в класі. До останньої парти, де він сидів, усі повернули голови. Жалко стало Федька.

     "Це ж ми ніколи не будемо разом із Федьком", — ду­мали діти і їм було боляче.

     "Це ж я ніколи не буду разом із товаришами", — ду­мав Федько, і в його серці прокинулася чарівна пташ­ка, яку люди називають каяттям.

—   Маріє Петрівно, хай Федько влітку попрацює, — благали діти вчительку.

—   Маріє Петрівно, ой, не залишайте мене на дру­гий рік... Я ж тепер вчитимусь, ой, як добре вчити-мусь, — благав Федько.

—   Гаразд,  —  зітхнула вчителька,   —  заставиш, Федьку, себе вчитися — будеш із товаришами... ра­зом.

 

Як народився Василько

     Діти, сьогодні день народження вашого то­вариша — однокласника Василька.

     Сьогодні тобі, Васильку, виповнилося вісім років. Вітаю тебе з днем народження! Бажаю здоров'я і щас­ливої долі. А вам, дітки, розповім, як народився Василько. Ще не було його на світі, як татко працював трактористом, а мама — у шовківницькій бригаді.

     Готувалася молода трактористова дружина стати матір'ю. З вечора збирався чоловік відвезти її в полого­вий будинок. А тут розходилася хуртовина, насипало снігу, на дорозі замети. Машина не пройде, відкладати поїздку не можна, мати відчуває, що скоро появиться на світ дитя. Іде чоловік по трактора, а в дружини вже починаються страшні болі.

     Прилаштував чоловік до трактора великі сани, за­горнув жінку якнайтепліше й виїхав з дому. А до поло­гового будинку — сім кілометрів. Завірюха все дужчає. Степ уже вкрився білим покривалом. Дружина стогне, трактор ледве пробивається крізь замети.

     На півдорозі мотор заглух. Підходить молодий чо­ловік до дружини, загортає в ковдру, бере на руки й несе, з трудом вибираючись із одного замету й порина­ючи в другий.

     Хуртовина шаленіє, сніг сліпить очі, чоловік обли­вається потом, серце виривається з грудей. Здається, ще крок і не стане більше сил, але ж розуміє: ледве зу­пиниться перепочити — загинуть.

     Ось він скидає пальто й залишається в самій сорочці. На руках стогне дружина, завиває вітер, а чоловік тіль­ки й думає про ту маленьку істоту, що має народитися. За неї він відповідає перед дружиною, перед батьком і матір'ю, перед дідусем і бабусею, перед усім родом люд­ським, перед власною совістю.

Чотири тих страшних кілометри долав молодий батько годин із десять. У двері пологового будинку постукав уже перед вечором. Постукав, передав санітар­кам на руки загорнуту в ковдру дружину й упав, знепритомнівши. Коли розгорнули ковдру, вражені лі­карі не повірили своїм очам: поруч із матір'ю лежав хлопчик — живий, міцний. Він щойно народився. Мати відкрила груди й тут же стала годувати сина, а лікарі вже стояли над ліжком, де лежав батько.

     Десять днів перебував батько між життям і смертю. Лікарі таки врятували його. І сина виходили. Так на­родився Василько.

 

Чому Сергійкові було соромно

     Настала холодна зима. Запорошило снігом сад.

Літають над білим килимом пташки, тривожно пи­щать, бо нічого їсти.

     Зробили третьокласники годівницю. Щодня прино­сять корм — смажене конопляне сім'я, гарбузове та со­няшникове насіння. А синичкам — шматочки сальця в сіточках, щоб ворона не вкрала.

     Завтра неділя. Приносити корм до годівниці випала черга Сергійкові. Він із вечора приготував шматочок сальця, загорнув його в сіточку. У маленький мішечок насипав гарбузового насіння.

     "Уранці, як тільки розвидниться, понесу", — думав Сергійко.

     Та вранці йому не захотілося вставати.

     Прокинувся Сергійко пізно. Надворі мела хуртовина.

"Куди я в таку негоду піду?" — подумав Сергійко. Хуртовина вщухла аж перед вечором.

— Це ж усі дороги засипало снігом. Та й синички сплять десь у затишку, — заспокоював себе Сергійко, щоб не докоряло сумління.

     Коли стемніло, Сергійко подумав: "За один день си­нички не загинуть... Завтра хтось погодує..."

     Уранці наступного дня вчителька підійшла до вікна й запитала:

—   Чия була черга вчора синичок годувати?

—   Моя... — сказав Сергійко й поблід. — Молодець, Сергійко! — похвалила вчителька. — Дивіться, аж два шматочки сала повісив. Ще й досі клюють синички.

     У класі стало тихо-тихо. Сергійко від хвилювання не міг перевести духу. Він чув, як у грудях б'ється серце — ось-ось вискочить.

     Йому було соромно підвести очі й глянути на вчи­тельку.

 

Як Федько відчув у собі людину

     Пішов малий Федько з матір'ю на поле картоплю копати.

— Вісім років тобі, — каже мати, — працювати пора по-справжньому.

     Підкопує мати кущ, а Федько вибирає з ямки кар­топлю й у відро кидає.

     Не хочеться Федькові працювати. Позбирає картоп­лю, що зверху, а в землі не хоче длушпатися. Залишив він картоплю в одному кущі, другому. Мати помітила таку роботу, довибрала, що Федько зоставив, та й каже

—   Хіба тобі не соромно? Людина ж дивиться і все бачить!

     Оглядається Федько довкола й дивується:

—   Де ж та людина? Що вона бачить?

—   У тобі, Федьку, людина. Все вона бачить, все по­мічає, та тільки ти не завжди прислухаєшся до того, що вона тобі говорить. Ось прислухайся до її голосу, вона й скаже, як ти працюєш.

—   А де ж вона в мені — людина? — дивується

Федько.

—   У голові твоїй, у грудях, в серці, — підказує мати.

     Перейшов Федько до іншого куща, позбирав картоп­лю, що зверху лежала. Хотів було вже залишити його, аж тут мов і справді хтось докоряє: "Що ж ти, Федьку, робиш? Порийся, там ще є картопля, у землі". Здивувався Федько, оглянувся. Нікого немає, а мов хтось дивиться на його роботу й соромить.

"І справді, мабуть-таки, Людина бачить мою робо­ту", — подумав Федько, зітхнув, розгріб землю в кущі й знайшов ще кілька великих картоплин.

Легше стало на душі Федькові. Аж пісеньки веселої

заспівав.

     Працює він годину, працює другу і все більше ди­вується. Ледве подумає:    "Навіщо так глибоко гребтися, мабуть, уже немає картоплі", як тут хтось і підди­виться його думку. І соромно стає Федькові. Але й радісно, ой, як радісно.

     "Гарний це друг, Людина", — думає Федько.

 

Незнищенний камінь

     Це було на Поліссі, на півночі України, в тяжкі

роки фашистської окупації.

     Серед дрімучих лісів, над тихим озером стояло ста­ровинне українське село Маківка. Коли окупанти під­ходили до села, багато жителів пішло в партизани, а хто залишився, допомагали партизанам.

     Вирішили фашисти знищити село, спалити всіх жи­телів. Та про цей страшний намір люди провідали за­рані. Вночі вони всі до одного пішли в ліс, забравши з собою домашні нажитки, корів, птицю.

     Вступив уранці каральний загін у село, а в ньому ні­кого немає.

Фашисти спалили все, що могло горіти, — хати, по­вітки, дерева. Позасипали криниці, золу висипали в озеро. Нічого не зосталося від села, крім великого біло­го каменя, що з давніх, незапам'ятних часів лежав по­серед села. З покоління в покоління передавалася ле­генда, що камінь цей сягає в грузьку глибину, куди не може дістатися ніхто.

     Фашисти заклали під камінь вибухівку й висадили його в повітря.

Уранці вони прийшли й не повірили своїм очам: ка­мінь лежав, мовби його й не чіпали.

     Розлютовані фашисти знову підірвали камінь. А на­ступного ранку він знову білів посеред розритої землі, мовби до нього ніхто й не торкався.

     Розлютовані гітлерівці знову підірвали камінь.

     І знову на ранок він вийшов із-під землі.

—   Це прокляте місце, — сказав фашистський офі­цер.

     Через кілька місяців наші війська прогнали фа­шистів. На пустир, де колись було старовинне село Маківка, повернулися з лісу старенькі, жінки й діти. Повернулись і партизани. Вони підійшли до білого ка­меня й низько вклонилися йому.

—   Так і наша Україна незнищенна, як цей камінь, — сказав найстаріший житель села, столітній дід Архип. — Цей незнищенний камінь — непогасна любов наша до рідної землі.

 

Загублені гроші

     Степанко знайшов на шкільному подвір'ї двад­цять копійок. "Це хтось загубив, — подумав собі. — Віднесу Марії Григорівні".

     Відніс гроші вчительці.

     Марія Григорівна похвалила.

—   Ти чесний, хороший, Степанку.

     Була велика перерва. Степанко почув із шкільної радіогазети розповідь про свій вчинок. Мовляв, на­вчається в нас у першому класі Степанко. Чесний, справедливий, сумлінний учень. Знайшов на подвір'ї двадцять копійок — і що б ви думали! — не присвоїв, не купив ні цукерок, ні морозива, а віддав учительці.

     А наступного дня Степанко побачив у шкільній га­зеті своє фото й прочитав по складах: "Беріть приклад із Степанка".

     Через кілька днів приходить на великій перерві до Марії Григорівни Семенко, теж першокласник, та й каже:

—   Маріє Григорівно, а я знайшов на подвір'ї трид­цять копійок. Хтось згубив...

—   Невже? — дивується вчителька. — Дві монети по п'ятнадцять чи як?

—   Ні... Дві монети по десять і дві по п'ять... Марія Григорівна якось дивно усміхнулась і похита­ла головою:

—   Добре. Напевне, знайдеться той, хто загубив. Минув день, другий, третій.   Приходить Семенко до вчительки та й питає:

—   Не знайшовся той, хто загубив гроші?

—   Ні, не знайшовся. А подумай-но, Семенку, може, це ти сам загубив та забув, що ти загубив і знову знай­шов?

     Семенко почервонів...

СЕРГІЙКОВА КВІТКА

 

Сергійкова квітка

     Сьогодні передостанній день навчання. Четверо хлопчиків прийшли до школи рано-ранесенько. Посі­дали під високим дубом і стали хвалитися подарунка­ми своїх батьків.

     Петро показав хлопцям ножик. Це був чудовий но­жик із мідною колодочкою, а на колодочці намальова­ний кінь і на ньому — вершник.

—   Добрий ножик, — сказали хлопці.

—   Це мій ножик, — похвалився Петро.

     Максим показав хлопцям ліхтарик. Такого ліхтари­ка вони ніколи не бачили. На білій ручці його було ви­різано дивовижного птаха.

     Добрий ліхтарик, — сказали хлопці. Це мій ліхтарик, — похвалився Максим. Гриць показав металевого соловей­ка. Доторкнувся до нього губами, подув — і той заспівав.

—   Добрий соловейко, — сказали хлопці.

—   Це мій соловейко, — похвалився Гриць. Хлопці ждали: а що ж у кишені в Сергійка? Сергійко сказав:

—   Ходімо зі мною.

     Він повів хлопців у гущавину чагарника й показав квітку. Вона цвіла під кущем акації. Це була прекрас­на квітка. На її блакитних пелюстках тремтіли краплі роси, і в кожній краплині горіло маленьке сонце.

—   Яке диво! — зітхнули хлопці.

—   Але ж це не твоя квітка, — сказав Петро. — Ти ж не можеш узяти її з собою...

—   А навіщо мені брати квітку з собою? — запитав Сергійко.

—   Ти ж не можеш її на щось поміняти, — доводив Максим.

—   А навіщо мені квітку міняти? — усміхнувся Сергійко.

—   Пхі, і я можу сказати: це моя квітка, — мовив Гриць.

—   А хіба від цього вона стане гірша? — здивувався Сергійко.

 

Без хустини тобі некрасиво

     Надійка й Вітя поверталися з лісу додому, їхній шостий був сьогодні на екскурсії. Коли збиралися до­дому, сталося так, що Надійка й Вітя відстали від кла­су. Вони йшли лісовою стежкою. Ліс ще тільки проки­дався від зимового сну. На галявинах цвіли проліски, а під деревами ще лежали снігові шапки — немов веле­тенські гриби.

     Вітя розповідав Надійці захопливу повість про ман­дрівку в космічні простори. Щойно прочитав і хотілося поділитися своїми враженнями, думками й хвилюван­ням.

     Ось і кінчився ліс. Стежка далі вела полем. У полі гуляв дужий, поривчастий вітер. Він зірвав із Надійки легеньку хустину й поніс далеко хтозна й куди. Вітя кинувся, було, доганяти, але Надійка зупинила:

—   Облиш. Хіба її доженеш?

Вітя скинув свою шаль і дає Надійці:

—   Запнись. Холодно ж, простудишся.

     Та дівчинка й слухати не хоче. Вона запевняє, що ві­тер зовсім не холодний.

—   Вітер пахне весною, — каже вона.

—   Але ж вітер ще зимовий, — наполягає Вітя. — Ти простудишся й захворієш.

     У відповідь Надійка засміялась.

Тут Вітя зиркнув на Надійчину голову й кинув:

—   А без хустини тобі некрасиво...  Надійка зашарілася й каже:

—   Справді-таки вітер холодний. Дай, будь ласка, шаль. Завтра принесу тобі в школу...

 

Жаль самого себе

     Гриць бігав на подвір'ї й наступив на колючку. Колючка вп'ялася в ногу, й заболіло йому. Сів Гриць на лавку, поклав ногу на ногу й став колючку виймати.

     Нагодилась мати, побачила, що її синок виймає ко­лючку. Сплеснула руками, підбігла до Гриця, обняла його, поцілувала й заплакала.

—   Синочку ж мій, маленький, бідна моя дитино, тобі ж болить...

     Тої ж миті Гриць відчув: нога заболіла, в п'яті зако­лоло, біль аж до живота підступив.

     Мати обмила Грицеву ногу, зав'язала ту маленьку ранку, з якої син витяг колючку.

—   Посидь, синку, не бігай, — каже вона, витира­ючи сльози.

     Але Грицеві сидіти не хотілося, й він побіг гуляти.

     Минула година. Бігаючи на подвір'ї, Гриць наступив на маленький гострий камінчик. Він пригадав, як плака­ла мати над маленькою колючкою, і йому стало страшен­но боляче. Він побіг до хати, сів на лавку, підняв ногу, подивився — від камінчика залишився червоний слід.

     Побачив цю пляму червону Гриць, і ще більше за­боліла в нього нога.

—   Мамо, — захникав він, — ідіть швидше... По­бачила мати, сплеснула руками, підбігла до сина, обня­ла його, поцілувала й заплакала.

     У Гриця теж капали сльози з очей. Йому було жаль самого себе.

     Минуло десять років. Гриць став високий, статний, красивий юнак Григорій. Призвали Григорія на служ­бу в армію.

     Серед ночі пролунав сигнал бойової тривоги. За три хвилини солдати одяглися, вишикувалися й рушили в далекий похід.

     Усі йдуть швидко, бадьоро, один тільки Григорій на­хилив голову й ледве переставляє ноги.

—   Чому ви так повільно йдете? — запитав у Григо­рія командир.

—   Не можу... тяжко... — відповів Григорій.

—   А хіба може бути служба в армії легкою? — Гри­горій мовчав.

 

Петрик і Павлик

     Біля столу сидять батько з матір'ю. Мати шиє, батько газету читає. Петрик бавиться на дивані: кони­ка сідлає, в далеку дорогу збирається, про мандрівки за синє море мріє...

     Глянула мати у вікно й каже батькові:

—   Тітку Марфу чорт несе.

     Петрик мерщій розсідлав коня, підвівся, щоб гляну­ти у вікно на те диво дивне, та вже було пізно. Тітка Марфа стукала в двері.

     Мати сказала:

—   Увійдіть, будь ласка.

     Коли тітка Марфа завітала до хати, мама ласкавим голосом запросила її сісти. Тітка сіла, важко зітхнула й промовила:

—   Ледве дійшла. Так ноги болять, так болять. Пет­рик довго дивився на тітку Марфу й здивовано запитав:

—   Тітко Марфо, хіба ви самі йшли?

—   Та не їхала ж, а йшла, — відповіла тітка й усміх­нулась.

—   А ви ж, мамо, казали, що тітку Марфу чорт несе, — дорікнув Петрик.

     Материне лице нараз і спалахнуло, потім зблідло. Вона похилила голову й дивилась на шитво. Батько за­тулився газетою. Тітка Марфа підвелася й тихо вийш­ла. У хаті запала гнітюча тиша.

     Минуло багато років. Петро став дорослий. Тепер у нього є дружина й синок Павлик.

     Якось у гості до Петра прийшла стара мати. Пого­стювала. А тут і вечір. Мати й роздумує вголос:

—   Що його робити: чи додому йти, чи заночувати у вас? Сутеніє, а дорога далека.

—   Ідіть, мамо, додому, — каже син Петро.

     А Павлик саме на дивані бавився: коника сідлав, у да­леку дорогу збирався, про мандрівку за синє море мріяв.

     Як почув, що батько виряджає бабусю, мерщій і своє вставив:

—   Я вам, бабусю, коника дам... Сідайте на нього і їдьте.

     Бабуся одяглася й затулила хусткою обличчя.

 

Коли Ваш день народження?

     Край села в маленькій білій хатині живе стара вчителька.

     Вона вже десять років на пенсії. Дорослими людьми стали учні, яких вона вчила в останній рік своєї роботи в школі. А перші її учні вже й онуків мають...

     Щомісяця листоноша приносить старенькій учи­тельці гроші. Раз на три місяці привозять балон для газової плитки. Раз на тиждень електромонтер при­ходить взимку перевірити, чи не поламалися елек­тробатареї опалення. Є в хатині телефон і можна под­звонити в телевізійну майстерню й викликати майстра, якщо телевізор розлагодиться.

     Усе тихо, спокійно, благополучно.

     Коли ще вчилися в старших класах колишні малю­ки, вихованці старої вчительки, вони інколи приходи­ли до неї в гості. Обіймали, цілували, плакали. При­носили книги. З кожним роком вони приходили все рідше й рідше.

     Тепер до старої вчительки приходять юні тимурівці — так називає свою команду жвавий червонощокий хло­пець, який завжди кудись поспішає.

     Коли він прийшов уперше, в нього й старої вчитель­ки була така розмова:

—   Вам дрова рубати треба? — запитав командир тимурівців.

—   Ні, не треба, — відповіла стара вчителька. — У мене ж газова плита, хіба ви не бачите?

—   А води принести треба?

—   Не треба... У крані же...

—   Давайте, ми вам хату підметемо...

—   Не треба, дитино. Я ще й сама здужаю.

—   А що ж вам треба? — здивувався командир юних тимурівців.

     І троє хлопців, що прийшли з ним, теж здивувалися.

—   Ця ж бабуся в зоні дії нашого загону, — сказав командир своїй команді, показуючи якусь карту.

     Стара вчителька відчула, що це говорять про неї. У неї заболіло серце...

     Восени, за кілька днів перед початком навчального року, до неї знову завітали тимурівці. Жвавий черво­нощокий хлопець запитав:

—   Коли Ваш день народження, бабусю?

—   Для чого тобі, дитино?

—   А ми вам квіти принесемо. Стара вчителька за­плакала...

 

Усмішка

     Був травневий сонячний ранок. На зелених луках, що починалися зараз же за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.

     Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла малень­ка дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими лу­ками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.

     Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.

     Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назу­стріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усміш­ку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться. Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непри­вітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хви­ля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: "Усміхніться й ви, дідусю!"

     Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похму­рий, брови — насуплені, очі — злі.

     Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті со­нечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитнеє небо стало бліде, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.

     Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.

     Дівчинка йшла собі луками далі, її серце затрем­тіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає, дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І така була добра та щира її усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись усякими барвами. Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, за­дзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.

     Дівчинка усміхнулася, перед її очима знову затремті­ли барвисті крильця метелика. Вона пішла за метели­ком, а бабуся спинилась на хвилинку і, дивлячись їй услід, щось тихо прошепотіла.

 

Він прийде...

     У нашому селі живе стара мати. На початку війни вона отримала повідомлення, підписане командиром частини: "Ваш син поліг геройською смертю..." А бо­йові товариші дописали: "Вибухнув снаряд, і не зоста­лось од вашого сина нічого. Ми загорнули воронку, від­дали честь воїнській могилі й пішли в бій".

     Заплакала стара мати, поклала похоронку за ікону, але не повірила, що сина убито. Поки йшла війна, че­кала листа, а листа не було.

     А як закінчилась війна, стара мати стала чекати сина. Вона вірила: син живий, він прийде.

     Як тільки сонце хилиться на захід, вийде стара мати за село, стане біля високої степової могили та й дивить­ся на дорогу.

     Всі, хто йде дорогою, матері низько вклоняються. Усі знають, що вона жде сина. Кожному хочеться ска­зати старій матері добре слово, хочеться підтримати її.

—   Як сьогодні не прийде, то вже завтра неодмінно буде, — скаже іноді подорожній.

     А вона відповідає:

—   Так, сьогодні вже, мабуть, не буде. Сонечко сі­дає... Піду додому. Завтра прийде...

     Двадцять сім років щодня виходить стара мати зуст­річати сина. П'ятдесят три роки було їй, коли прийшла похоронка, а тепер уже їй вісімдесят.

     Посивіли коси, висохли руки, сльозяться очі... Тільки козацька могила стоїть край дороги, як вічний вартовий, та стара мати зі своїм горем і віковічною надією.

—  Синку мій дорогий, — шепоче мати, ідучи додо­му, коли сонце сідає за обрій, — я вже померла б давно. Але ж хто... хто зустріне тебе, як ти прийдеш?

 

Веселка

     У старого селянина тяжко захворів єдиний син Михайлик. Батько й мати дуже любили малого, їхні серця стискалися від болю при гадці, що той може по­мерти. Що ж тоді робитимуть? Другий син у них не на­родиться, бо вони вже старі. Два старші сини загинули на фронті. Михайлик же — їхня єдина втіха.

     Хлопчик лежав біля вікна й важко дихав. Лікар тихо сказав:

—   У нього хворе серце. Ліки безсилі.

     Михайлик розплющив очі, глянув у вікно. За вікном сіріло зимове небо, земля спала під сніговим килимом.

—   Ой, як хочеться мені побачити веселку, — тихо прошепотів Михайлик.

     Батько й мати схилилися над синовим ліжком у тяж­кій задумі.

     Потім батько встав, одягнувся.

—   Куди ти йдеш? — питає мати.

—   По веселку, — тихо каже батько. — Дивися, Михайлику, в вікно, там засяє веселка.

     Пішов він до коваля. Розповів йому про своє горе.

     Узяв коваль горно й міхи ковальські, взяв ковадло й переніс усе своє знаряддя до селянина в сад, під вікно.

     Розпалив горно, поклав у вогонь леміш від плуга. Коли залізо розжарилося, мов сонце, коваль витяг леміш із вогню, поклав на ковадло й став бити по ньому важким молотом.

     І залізний леміш засяяв, як веселка. В усі боки — на землю, на засніжені віти дерев — полетіли іскри, справжній барвистий вогняний дощ.

     Зачудований хлопчик не міг відірвати очей від чарів­ної веселки, підвівся з подушки, бліді його щоки зачервонілися.

     Серце хворого забилося рівніше й спокійніше.

—   Мамо, що буде з того вогню? — питає хлопчик, показуючи на веселку.

—   Леміш, — відповідає мати. — До плуга.

—   Ой, як мені хочеться землю орати! — вигукує хлопчик.

     Він підводиться й сідає на постелі.

—   Тепер він житиме, — тихо каже лікар.

 

Які ж ви щасливі!

     Сьогодні до школи вперше прийшли малюки.

     Завтра їм починати навчання, а сьогодні їх привели матері познайомити з учителем.

     Матері пішли додому. Діти залишилися з учителем на зеленій галявині, під високою липою.

     Старий учитель Іван Пилипович сьогодні зустрічає десяте покоління своїх вихованців. Доведе оцих малю­ків до четвертого класу, і сповниться сорок років його роботи в школі.

     Ласкаві, привітні очі дивляться в чорні, сині, сірі, блакитні оченята своїх вихованців. Малі усміха­ються.

—   Діти, ви не бачили, як задовго до світанку сходить ранкова зоря? — питає Іван Пилипович, і його лагідна усмішка викликає в малечі таку ж теплу усмішку.

—   Ні, не бачили, — відповідають діти.

—   А не бачили, як соловейко п'є росу?

—   Ні, не бачили...

—   А як джміль чистить крильця на квітці, в якій він спав уночі?

—   Не бачили...

—   А не бачили, як весела комашка — сонечко — в теплий зимовий день виглядає спросоння з-під кори: чи не прийшла весна?

—   Не бачили...

—   Які ви щасливі, діти... — сказав Іван Пилипович. — Щасливі, бо вам є що бачити. Щасливі, бо вас чекає багато прекрасного. Я поведу вас на берег ставка, і ви побачите як сходить ранкова зоря. Ми затамуємо ди­хання й побачимо, як соловейко, прокинувшись, п'є краплину роси. Прийдемо на світанку до великої гар­бузової квітки й застукаємо там ледачого джмеля, який щойно прокинувся й чистить крильця. Підемо до на­грітого сонцем стовбура й побачимо, як сонечко виглядає з-під кори й дивується: що ж це воно таке вже спати, а надворі сніги лежать...

     Ви щасливі, діти, бо все це побачите...

 

Який слід повинна залишити людина на землі?

     Старий майстер поставив кам'яний дім. Став збо­ку й милується ним. "Завтра в ньому поселяться люди", — з гордістю думав майстер.

     А тут біля дому гуляв хлопчик. Він скочив на схо­динку й залишив слід своєї маленької ніжки на ще не затверділому цементі.

—   Навіщо ти псуєш мою роботу? — каже з докором

майстер.

     Хлопчик глянув на відбиток ноги, засміявся і втік.

     Минуло багато літ. Хлопчик став дорослий. Життя його склалося так, що він часто переїжджав з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не при­в'язувався — ні руками, ні душею.

     Наспіла старість. Згадав старий чоловік своє рідне се­ло на березі Дніпра.   Захотілось йому побувати в рідному селі. Приїхав старий чоловік на свою батьківщину. Зустрічається з людьми, називає своє прізвище, та всі знизують плечима, ніхто не пам'ятає такої людини.

—   Що ж ти залишив після себе? — питає старого чоловіка один дідусь. — Чи є в тебе син або дочка?

—   Немає у мені ні сина, ні дочки, — відповідає ста­рий чоловік.

—   Може, ти посадив дуба?

—   Ні, не посадив я дуба...

—   Може, ти виплекав поле?

—   Ні, не виплекав я поля...

—   Ну, то, виходить, ти пісню склав?

—   Ні, і пісні я не склав.

     То хто ж ти такий? Що ж ти робив цілісіньке життя? — з подивом запитав дідусь.

     Нічого не міг відповісти старий чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до того дому. Стоїть будинок, наче вчора його поставили, а на нижній сходинці — закам'янілий від­биток його маленької ніжки.

"От і все, що залишиться після мене на землі, — з гіркотою думає старий чоловік. — Але ж цього мало, дуже мало... Не так треба було жити !.."

 

Які вони бідні

     Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:

—   Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню. Син живенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході стало рожеве. Небосхил щохвилини світлів, зорі згасали. Десь із далекої ниви піднялася сіра грудочка й понеслася в височінь.   Ось вона спалахнула, ніби вогник серед блакиті, і тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню. Немов над полем хто натягнув срібну струну й вогняна пташка, доторка­ючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.

     Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: "А якби ми з татком спали,— чи жайворонок все одно спі­вав би?"

—   Татку,— тихо спитав Сергійко,— а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?

—   Не знають,— прошепотів батько.

—   Які вони бідні...

 

Ті самі слова

     Влітку Андрійко пішов працювати на тваринни­цьку ферму. Його послали до бабусі Марини — кухо­варки! Вона варила їсти пастухам і дояркам. Андрійко допомагав бабусі: воду носив, картоплю чистив, дрова рубав, хліб нарізав.

     Весело, привільне працювати влітку в степу. Сонечко гріє, вітер віє, пташки щебечуть, можна й до ставка піти покупатися, як бабуся дозволить.

Уранці бабуся й каже Андрійкові:

—   Піди води принеси.

     І такий тихий, добрий, ласкавий голос у бабусі, що Андрійко швиденько бере відро й біжить до колодязя. А колодязь далеченько — аж під лісом витягне відро води й живенько принесе.

     Та ось прислали на ферму ще одного працівника — діда Карпа. Став працювати він сторожем.

     Не сподобався дід нікому: ні бабусі Марині, ні Андрійкові: мовчазний, похмурий. Якось увечері Андрійко попросив:

—   Дідусю, розкажіть казку.

     Дід щось буркнув сердито, а потім каже:

—   Нічого тобі робити, казки захотілося... Піди кра­ще води принеси.

     Такі холодні, крижані, безсердечні були ці слова. Андрійко з великим небажанням пішов по воду. Витяг повне відро, сів біля колодязя й довго сидів. Не хотіло­ся йти до діда Карпа.

     Приніс Андрійко води й зараз же побіг до бабусі Марини.

     Уранці Андрійко встав до схід сонця. Начистив кар­топлі. І з нетерпінням чекав, щоб бабуся послала по воду. Нарешті почулися тихі ласкаві слова:

—   Піди води принеси.

     Андрій побіг, витяг води й швиденько приніс на кухню.

 

Говорити без дозволу не можна

     Є в першому класі жвавий, рухливий, дуже бала­кучий хлопчик Василько. Часто він не може стримати свого хвилювання або цікавості й вихоплюється гово­рити.

     Учителька терпляче йому пояснює:

—   Коли треба тобі щось сказати — підніми руку. Як дозволю — встань і говори.

     Василько добре це розуміє, та одразу ж забуває, як тільки щось його хвилює.

     Якось на уроці арифметики вчителька пояснювала приклад. Аж тут чується схвильований голос Василька:

—   Маріє Іванівно, дивіться, який метелик сів на шибку!

     Усі діти повертаються до вікна. На шибці сидить ве­ликий барвистий метелик. Діти забули про приклад і розглядають метелика.

     Марія Іванівна тяжко зітхає, й, насупивши брови, суворо каже Василькові:

—   Ти розумієш, що говорити без дозволу не мож­на?

     Василько добре розуміє, але не може стримати своєї думки, своїх почуттів. Вони рвуться в слово.

     Наступного дня посеред уроку письма, коли всі зосе­реджено працювали й у класі запанувала тиша, діти аж здригнулися від тривожного Василькового шепоту:

—   Маріє Іванівно, он на колодязі чийсь щоденник лежить...

"Ой, нещастя моє, — подумала вчителька, — як він побачив той щоденник аж на колодязі?" А вголос вона сказала:

—   Іди, Васильку, до дошки, постій трохи, тоді зна­тимеш, що без дозволу говорити не можна.

     Василько став біля дошки. А в його очах були й подив, і сором. Похилив голову й простояв так до дзвін­ка.

     Через день учителька пояснювала на дошці, як скла­дати із букв нове слово.

     Закінчивши пояснення, Марія Іванівна глянула на клас.

     Василько сидить, піднявши руку, й благаючими очима дивиться на вчительку.

—   Чому ти плачеш, Васильку?

—   Бо говорити ж не дозволяється.

—   Кажи мерщій, у чому річ, — стурбувалася вчи­телька.

     Василько повертає голову до вікна й схвильовано

—   Кошеня ж... Кошенятко он яке маленьке посе­ред двору. Наїжачилося, страшно бідному, а собака стоїть перед ним, ось-ось кинеться на кошенятко.

—   Біжи, прожени собаку... — каже вчителька.

     За хвилину Василько повертається до класу з коше­ням.

 

Мерехтлива Зірочка

     В одному місті у великому будинкові жило багато дівчаток. Серед них була й Маленька Горбата. Хоч уже й піддівок, але не вдалася зростом. Як і її ровесники, вона виходила у двір погуляти. Виходили з будинку й три дівчини красолиці: Синьоока Красуня, Блакитно­ока Красуня й Чорноока Красуня. Кожна з них була певна, що саме вона гарніша за всіх на світі і що всі повинні захоплюватися її красою.

     Маленька Горбата пильно дивилася на котрусь із трьох красунь. Як їй хотілося віддати свою любов! Вона підходила до котроїсь, пробувала гратись, але ніхто з них не звертав на Маленьку Горбату ніякої уваги. Наче її й на світі не було.

     Бачила, що немає у них взаємності, й дуже стражда­ла. Вона не могла жити, щоб не любити когось.

     І от вона полюбила далеку Мерехтливу Зірочку. Маленька Горбата побачила її на вечірньому небосхилі й прошепотіла свої полум'яні слова:

—   Будь моєю, Мерехтлива Зірочко! Я люблю тебе й хочу, щоб мене любили.

     Зірочка була незбагненне далеко, вона мигтіла ма­ленькою, ледве помітною іскоркою, але сила любові Маленької Горбатої була така велика, що, уявіть собі, Мерехтлива Зірочка відповідала:

—   Добре, Маленька Горбата. Я буду твоєю.

     На душі в Маленької Горбатої зайнялося велике щастя. Вона глянула у вічі Синьоокої Красуні, Блакит­ноокої Красуні й Чорноокої Красуні, глянула й жах­нулася від почуття жалю до них. Маленька Горбата прошепотіла:

—   Які ви нещасні, дівчата.

 

Позбирай її сльози

     Анатолій дружив із гарною дівчиною — Ольгою. Вони були однокласники (сьомаки!), але хлопець був на рік за дівчину старший. Він добре знав математику, то й не раз підсобляв їй, коли було важко.

     От прийшли вони до школи, як ще нікого не було. Ольга й просить допомогти з алгебри. Посідали вони (хлопець і дівчина!) в класі, захопилися задачами.   Хтось побачив їх удвох та й став насміхатися: ось, мо­вляв, молодий і молода.

     Анатолій побоявся глузів. Підійшов на перерві до дівчини й сердито сказав:

— Більше не підходь до мене. Це ти винна, що надо мною сміються.

     Ольга ошелешено дивилась на Анатолія:

—   Чого ж це я винна? Не звертай на дурниці уваги — от і добре буде.

Тут Анатолій випалив дівчині грубе слово.

     Ольга — в плач. Так і простояла біля вікна цілу го­дину, й на урок не пішла.

     Анатолій схаменувся: навіщо ж так дівчину обра­зив? От досада!.. Йому заболіло. Він прийшов додому й не міг заспокоїтися. Мучили докори сумління. З думки не йшли слова дівчини. Він зараз бачив її заплакані очі.

     Увечері він розповів усе матері.

—   Мамо, дорога, ну, скажи, що мені робити, щоб Ольга забула те слово?

—   Скажу. Позбирай її сльози. До єдиної. Тільки тоді, може, дівчина забуде, як образив її хлопець.

 

Синій олівець

     Батько дав третьокласникові Федькові синій олі­вець. Федько приніс до школи батьків дарунок і пока­зав Юркові. Юрко провів олівцем на папері й замилувався синьою барвою. Він і каже Федькові:

—   Давай поміняємось: я дам тобі залізного лева, а ти мені — синій олівець.

—   Невже ти віддаси за синій олівець залізного лева? — дивується Федько. Він знає, що Юркові ще торік за­лізного лева купили. Це дивовижна істота. Хоч лев і залізний, але немов справжній. У ньому всередині пру­жина. Як завести її, то лев стрибає. Одного разу Юрко завів і поставив залізного лева на зелену траву. Лев стрибнув раз, вдруге, втретє — горобці, що на даху сиділи, й повтікали.

     Юрко віддав залізного лева за синій олівець. Тепер   Федько   став   господарем   залізного   лева. Хлопець заводив його й милувався, як той стрибає.

     Кішка побачила дивну залізну істоту, що на підлозі плигала, жалібно занявчала й сховалась на шафу.

— Ось яка в мене страшна звірюка! — хвалиться Федько.

     А Юрко став малювати синім олівцем. Першого дня намалював степ і високу могилу на обрії. Все було синє, як весняне прозоре небо.

     Федько замилувався синім степом. Але залізний лев здавався йому незрівнянно кращим.

     Потім Юрко намалював сад. Це був незвичайний казковий сад — сині яблуні, сині виноградні грона, сині груші.

     Федько не міг відірвати очей від казкового саду. Йому чомусь тепер не хотілось дивитися, як стрибає залізний лев.

     Потім Юрко намалював далекі сині гори і над ними високо в небі синій місяць. Федько тяжко зітхнув. Йому було боляче.

     "Навіщо я помінявся? — думав Федько. — Залізний лев тільки плигає, а синій олівець... о, синім олівцем можна... що тільки можна створити синім олівцем !.."

     Четвертого дня Юрко приніс новий малюнок. Це була синя казка.

У Дивовижному синьому морі плавав синій птах, над ним у синьому небі пливла синя хмаринка.

     Побачивши цей малюнок, Федько занімів.

     Дома він не міг дивитися на залізного лева, здатного тільки стрибати.

     Федько заховав залізного лева в скриню на самісінь­ке дно.

 

Страшний черв'ячок

     Жив собі на світі хлопчик. І був він дуже нена­ситний. Іде раз вулицею, бачить — продають морозиво. Став він і думає: "Якби оце мені хто дав сто порцій мо­розива — ото було б добре".

     Підходить до школи. Аж у тихому безлюдному про­вулку його наздоганяє сивий-сивий дідусь і питає:

—   Це  тобі хотілося мати сто порцій морозива? Хлопчик здивувався. Та якось оговтався від розгублен­ня й каже:

—   Так... Але якби ж хто дав грошей...

—   Не треба грошей, — промовляє дідусь. — Он за тією вербою — сто порцій морозива.

     Дідусь іщез, мовби й не було його. А хлопчик як за­глянув за вербу, то й портфель із книжками випустив з рук. Під деревом стояла скринька з морозивом. Хлопчик мерщій порахував. І налічив рівно сто паку­ночків, загорнутих у срібний папір.

     Від жадоби у хлопчика руки затремтіли. Він з'їв одне, друге, третє морозиво. Та більше не подужав, бо в животі заболіло.

     "Що ж його робити?" — думає він.

     Виклав із портфеля книги, заховав їх під вербою. А натомість напхав блискучих пакуночків. Та всі не вміс­тилися. Так жалко було залишати їх, що хлопчик аж заплакав. З'їв ще два пакуночки і почвалав до школи.

Поки доплентався й зайшов до класу, морозиво по­чало танути. І з портфеля потекло молочко.

     Промайнула думка: "А може, віддати морозиво то­варишам?" Але цю думку відігнала його пожадливість: "Хіба ж можна таке добро комусь віддавати?"

     Сидить собі хлопчик над портфелем, а з портфеля тече й тече. І думає ненаситний: "Невже таке багатство пропаде?"

     Хай подумає над цією казкою й той, у кого десь у душі поселився маленький черв'ячок — пожадливість. Це дуже страшний черв'ячок.

 

Тепер ти станеш Учнем Людським

     Дала мати синові паперові картки з буквами — від А до Я. Прочитала букви й сказала:

—   Вчи, сину. Вивчиш азбуку — читати навчишся. Умітимеш читати — Учнем Людським станеш. Станеш Учнем Людським — з кожним днем розумнішатимеш.

     Почав син учити азбуку. Та сталося якось, що най­більше сподобалась йому буква "я". Читає її й читає. Мати каже йому:

—   Читай, сину, інші букви. Я — це остання буква. Але синові не хочеться братися за інші букви.

—   Я, я, — говорить він матері, і здається йому, що немає на світі кращого слова.

—   Що нам світить і гріє? — питає мати.

—   Я, я, — відповідає син.

—   Що дає життя спраглій землі?

—   Я, я! — відповідає син.

     Злякалася мати: той, хто любить себе, хто милуєть­ся собою, не може бути й найменшим листочком на гіллястому дереві людського роду.

Як же врятувати сина?

     Уночі, коли син заснув, узяла вона картку з буквою "я" та й сховала. Прокинувся син, став пригадувати свою наймилішу букву, та не пригадає ніяк.

     Почав син учити букви: а, б, в, г — і до кінця... Власне, всі букви. Тоді і "я" пригадалось, — але тепер воно стало маленьке — маленьке й сором'язливе.

—  Що нам світить і гріє? — питає мати, коли син вивчив усю азбуку й навчився читати.

—   Сонце, — відповідає син.

—   Що дає життя спраглій землі?

—   Дощ, — відповідає син.

—   Тепер ти став Учнем Людським, — каже мати.

 

Миколі стало легше

     Микола ішов до школи й зустрів на містку бабу­сю Марину. Він добре знав, що старенька жила недале­ко від його батьків.

     Бабуся несла білий вузлик. На містку він розв'язався й додолу посипалась цибуля. Великі, червоні м'ячі по­розкочувалися, а один із них упав із мосту й бовтнув у воду. Бабуся розгубилася й не знала, що робити.

     А Миколі стало смішно. Він голосно зареготав. Бабуся Марина глянула на хлопця й похитала головою. В її очах він прочитав докір. Не витримав — побіг.

     Прийшов Микола до школи й не може забути бабу­сю. Тільки тепер йому вже не смішно. В його пам'яті тремтить докірливий погляд бабусиних очей.

     Щось немов стиснуло хлопцеві серце. Йому хотілося зараз же піти до бабусі й попросити пробачення.

—   Ось увечері й піду, — подумав він.

     Минув вечір, минув другий, минуло ще два дні. Коли це мати приходить додому й каже:

—   Бабуся Марина померла...

     Ці слова шпигонули Миколу. У грудях його ворух­нулося щось гаряче, серце забилося швидко-швидко. Руки затремтіли.

—   Що з тобою? — питає мати.

     Микола розповів усе, що сталося. Мати зітхнула й каже:

—   Ховатимуть бабусю — іди за домовиною. Як опускатимуть   у   могилу   —   кинь   землі   й   скажи: "Простіть, бабусю".

—   Хіба ж вона тепер почує? — тихо крізь сльози питає Микола.

—   Але сонце тобі світитиме ясніше.

     Коли домовину з тілом бабусі Марини опустили в мо­гилу, Микола кинув землі й тихо сказав:

—   Простіть, бабусю.

     І засяяло сонце ясніше, небо стало світліше. Миколі стало легше.

 

ЗМІСТ

 

 

КУДИ ПОСПІШАЛИ МУРАШКИ

Навіщо півневі гребінець

Золотокоса

Як вівчар білої вовни настриг

Як Бджола стала золота

Покинуте кошеня

Як котові соромно стало

Перепел і Кулик

Гудуть, а меду не приносять

Вогнегривий коник

Права й ліва рука

Тай поклала кладочку

Найледачіший у світі Кіт

Правда буває гірша за неправду

Акація і Бджола

Народження егоїста

Лисиччині ліхтарики

Яке щастя?

Зелене та рум'яне яблучка

Верба над ставом

Лялька під дощем

Хто розмалював півника

Сніжинка й Сонце

Як Павучиха продавала павутиння

Мама не любить смажених грибів

Мати — єдина

Веселка в камінчикові

Джміль і Лілова Китиця

Дивина

Хлопчик і лопух

Сухар і Хліб   

Пшеничний Жайворонок

Пролісок і жайворонок

Перестелимо постіль дідусеві

Жайворонок і Сонце

Бабуся і Петрик

Матері ніколи

Дуб під вікном

Дід Осінник

Дуб-пастух

Молоко ж чисте

Куди поспішали мурашки

Як Кіт рибу ловив

Це, сину, моє поле

Важко бути людиною

Соловейкове гніздо

Білка і Добра Людина

Бабусин борщ

Бабуся Мотря й Андрійко

Як Микита став працьовитий

Півень проса накосив

Котик і їжачок

Що краще?

Ніч і біла сорочка

Мокра і суха сорочки

Соромно перед соловейком

Перший страх курчатка

Як діти раділи, а Ялинка плакала

 

ЩОБ КІТ МИШКУ НЕ ВПІЙМАВ

 

Як Метелик напився березового соку

Ярок через дорогу

Суперечка двох книг

Чого мама тепер плаче?

Завтра я вилізу на найвище дерево

Ялинка для горобчиків

Чому сьогодні черствий хліб?

Їжак і місяць

Перший день

Як Джміль нагодував Бджолу

Конвалія в саду

Найгарніша мама

Дивний мисливець

Як Дівчинка образила Букваря

Старий пень

Кустар і Різець

Прийшла мама

Тихо, бабуся відпочиває

Кмітливий скляр

Сидить Юрко на санчатах

Як Ніна не злякалась гусака

Вогник у вікні

Доброго Вам здоров'я, дідусю!

Як їжачок піч змурував

Будеш із гнізда випадати?

Чванькувата буква

Біда заставляє вчитись

Кущ вовчих ягід

Щоб кіт мишку не впіймав

Поле і Луки

Хто ж муруватиме печі?

Пекучий сонячний зайчик

Сьома дочка

Тетянка усміхається

Соловей і Жук

Аби швидше почути дзвоник

Як носили півника продавати

Що найтяжче журавлям

Комірчина для дідуся

Лисиччук-першокласник

А хто ж вам казку розповідає, бабусю?

Сорока-білобока

Щоб не наколовся

Не видно, бо ніч

Чого це дідусь такий добрий сьогодні?

Як визволити джмеля?

Чого синичка плаче?

Чорні руки

Коли заснуть зорі

Як Ріка розгнівалась на Дощик

Корисний чи шкідливий?

Чого ти, Юрцю, плачеш?

Спіть, мамо, спіть

Смітник

 

ХЛІБ, ТРУД І ПІСНЯ

 

Вічний блукалець

Чого заплакав Мишко

Матвіїв дуб

Спляча Книга

Кожна людина повинна

Нові штани

Камінь на межі

Відломлена гілка

Як Наталочка в Лисиці купила хитринку

Хліб, Труд і Пісня

Чи настане ранок

Бо сонце — єдине

Зозулина журба

Любий синок

Я хочу сказати своє слово

Безсмертна мати

Яблуко в осінньому саду

Про що думала Марійка

П'ять дубів

Батьків олівець

Іванова хата горить

Щоб ти став кращий

Суниці для Наталі

Несміливий хлопчик

Чи винен м'яч?

Важлива звістка

Чого мати хвалить Миколу?

Чекає своєї години

Огірки навколо колодязя

Візьми ще одну квітку

Борисова шпаківня

Як Федько робив уроки

Хто найкращий майстер на землі

Дуб на дорозі

Дівчинка й Ромашка

Маленька лопатка

Лижі й ковзани

Купа сміття

Безсмертник

Колиска

А пісня жива

Материнське щастя

Сяйна Вершина і Кам'яниста Стежка

Поздоровляємо

Дерево для невідомого друга

Не варіть курчат

Чи можна перехитрити сонечко

Чотири аркуші золотого паперу

 

НЕ ЗАБУВАЙ ПРО ДЖЕРЕЛО

 

По одному ковтку — найслабішим

Віл і Садівник

Деркач і Кріт

Камінь

Бо я людина

Хризантема й Цибулина

Невиховані й виховані

Як Павлик списав у Зіни задачу

Хай я буду Ваша, бабусю

Хліб — то праця людська

Найкраща лінійка

Ліхтарник

Не загубив, а знайшов

Чорнобривці

Є ще одне найніжніше деревце

Дві лопати.

Як заходить сонце

Добре слово

Кінь утік

 

МАТЕРИНЕ ПОЛЕ

 

Материне поле

Людина з Гарячим Серцем

Звичайна людина

Яблунька і літо

Висока гора до неба

Сім ножів

Не забувай про джерело

Чотири вітри і материнське горе

Наталочка

Що буде, як зупиниться час

Запитав у бабусі

Перед Справедливим Суддею

Бо за морем — чужина

Прогаяний день

На другий рік

Як народився Василько

Чому Сергійкові було соромно

Як Федько відчув у собі людину

Незнищенний камінь

Загублені гроші

 

СЕРГІЙКОВА КВІТКА

 

Сергійкова квітка

Без хустини тобі некрасиво

Жаль самого себе

Петрик і Павлик

Коли Ваш день народження?

Усмішка

Він прийде

Веселка

Які ж ви щасливі!

Який слід повинна залишити людина на землі? 

Які вони бідні

Ті самі слова

Говорити без дозволу не можна

Мерехтлива Зірочка

Позбирай її сльози

Синій олівець

Страшний черв'ячок

Тепер ти станеш Учнем Людським

Миколі стало легше